I. ЛІСНИКОВА САДИБА

Мій куте рідний, серцю милий!..¹

Тебе забуть не маю сили!

Частенько, втомлений шляхами,

Весни убогої літами,

В думках до тебе запливаю

І там душею спочиваю.

О, як би хтiв я мати змогу

Свої дороги від порога

Пройти іще раз, озирнутись,

Зібрати з них підступні брили,

Що молодi марнують сили, –

В мою весну б хотів вернутись.

О весно, весно! Годі й мріти!

Не я, тобою обігрітий,

Прихід твій радісний стрічаю, –

Тебе навіки я ховаю.

Ніколи хвиля не вертає,

Що хутко з рiчкою спливає.

Не раз та хвиля в станi пари

На крилах сонця злине в хмари,

А з них дощем проллється тьмяним

Чи опаде на діл туманом.

Та хто тепер її впiзнає?

Тiєї хвилі більш немає...

Нi, не здолать закони знані,

Самим життям навік нам данi:

Немов та хвиля, не поверне

Весна відспівана до мене.

Неначе ввіч, переді мною

Стає отой куточок гожий:

Вузьке струмка тремкого ложе,

Ялина в парi з хвоїною,

Що обнялися над водою,

Як молодята в час кохання,

В останнiй вечір розставання.

I бачу лiс я коло хати,

Де перше весело дівчата

Пісні співали дружно хором,

Йдучи з роботи пізно бором.

Лились пісні окіл стрімливо,

В лiсах раз по раз відбивались,

Горби їм щедро озивались,

З пісень тих радістю струмило.

А сиві сосни та ялини

Під співи юності щасливі

Стояли стримано в задумі,

І в їх ледь-ледь уловнім шумі

Вечірнє чулося моління,

Що йшло в Господні володіння.

До лісникового обійстя

Дугою ліс густий прибився –

Старий, високий і тінистий.

Тут верх осики круглолистий

Сплітався з хвоями, дубами,

Ялини ж хмурими хрестами

Високо в небі виділялись,

Таємно з соснами шептались.

Завжди смутні, неначе вдови,

Вони частіш самі стояли,

І так журботно виглядали

Їх силуети сумноброві!

Ліс наступав і розступався,

Лужком зеленим розривався,

А де-не-де його загини

Так гарно йшли побіля тину,

Що ними просто б милувався.

А знизу праліс цей кошлатий

Мав зелененькі щільні шати

Лозиння, жостеру, шипшини,

Липкої вільхи, черемшини.

Бувало, глянеш – і здається,

Що крізь гущавину глибинну,

Крізь молоду живу тканину

Ні птах, ні миша не проб`ється.

Тут з хащів плив, котив урочо

Порослий травкою струмочок,

Котрого разом з осокою

Лозняк, рокитник обступали;

Тож води в тіні струмували,

На луг розорою тривкою

Йшли вільно між очеретами,

Разів чимало повертали,

Аж поки в Німан не впадали.

Зелений луг, як кинуть оком,

Обрусом пишним і широким

Обабіч Німану стелився –

З-за хати крізь кущі виднівся

І йшов рівнинною габою,

Квітками, пишною травою

Блищав на сонці в переливах

Відтінків ніжних. Як на нивах

Стеблинки жита легко гнуться

І людям радісно сміються

Своїм приємним, милим співом

Під вітерцю легким поривом, –

Так ледь погойдуються трави,

Як пройме вітер їх ласкавий,

І підуть хвилі трав гуляти

З тонкими співами юрбою,

Зашепчуть квіти між собою,

Немов закохані дівчата.

Ех, друже-луже розмаїтий!

Промінням сонечка залитий,

Стоїш ти весь перед очима,

Смутний і милий, мов отчина,

Мов сторононька наша тиха,

Де туманець легенький диха,

В спекотний час димком звисає

І даль думками сповиває.

Хоч від неволі гнуся в муці

І з рідним берегом в розлуці²,

Та враз душею оживаю,

Як мислі оком озираю

Тебе, мій луже первородний,

Де ллється Німан срібноводний,

Дуби де дружно, чередою,

Стоять, як вежі, над водою

Прадавніх справ вартівниками,

Жахають дуплами й суками.

Лише отут, як в нагороду,

Улітку, в лагідну погоду,

Косінням стомлений, спочинеш,

І думи-клопоти покинеш,

І сну спізнаєш насолоду.

Тут прохолодно так, привільно!

Пташки вигадливо й прихильно

Сміються милим щебетанням

І повнять луг своїм співанням.

А на дубах шапки-твердині:

То гнізда висяться буслині.

Бусли клекочуть, а буслята

Пищать тоненько, мов щенята,

Носи підводячи угору,

І просять їсти в певну пору.

Коли ті буслики чималі,

Їх починають вабить далі;

Вони, в собі відчувши сили,

Вже розправляють жваво крила,

На лікоть вгору підлітають,

Повітря ловлять, загрібають

І ще незграбними ногами

Танцюють смішно над дубами.

Там, в підсусідках із буслами,

І горобці, шпаки ведуться;

Їх щебетання звідти ллються

І мовкнуть пізно вечорами.

Сивоворонки сіють тугу,

І свист різкий на всю округу

Шуліка жалібно роняє,

Ще більший смуток наганяє.

Ех, луже-друже! Мов живий ти,

Травою ніжною покритий,

Стоїш в очах переді мною

І сяєш дивною красою!

Немов дві жіночки сивенькі,

У котрих старість потихеньку,

Підкравшись потай серед ночі,

Як сон липкий змикає очі,

Красу і силу забирає

І всю їх жвавість викрадає

Та кине їх одних, стареньких,

Одних як палець, ледь живеньких

I непотрібних анікому

В житті палкому, молодому, –

Так біля хати, у садочку,

Схилившись тихо у куточку,

Стояли дві верби старенькі,

А доокола молоденькі

Деревця пишно красувались,

На світ бадьоро видивлялись.

Спустивши віти до паркана,

Росла тут грушка тонкостанна;

Понад парканом пишним валом

Гілля вишневе позвисало.

Садок був, правда, невеличкий:

Дві горобиноньки, три дички

Та в вербах липка молоденька,

Мов їх онучка дорогенька.

А чули б ви, як бджілка мило

Біля льоточка гомоніла!

А як приємно медом пахло!

Бджілки плодилися, не чахли:

Дуплянок більшало щороку –

На бджіл щастилося, нівроку,

Їх гул стояв і дні і ночі.

Бувало, влітку, в час робочий,

Кричали діти, били в поли:

– Гей, тату! Дядьку! Вийшли бджоли!

На вишні сіли біля пло-о-оту! –

Ті миттю кидали роботу,

Знаряддя в лузі полишали

І бігли зразу: поспішали,

Щоб в ліс бджілки не залетіли;

Отож їх пильно там гляділи.

Близенько зовсім, поруч з садом,

Стодола й тік стояли рядом;

В повітці скарб на всі вимоги:

Візок, гарба, фірманка, дроги,

Старенькі сани, ціп, кодоли,

Рядочок вуликів на бджоли,

Ще не закінчених; корзини,

Стара цеберка, піввосьмини

І різний мотлох, лом валявся,

Від сонця, дощику ховався –

Потрібні речі всі, відомо!

Стодола –  з дахом із соломи,

Яка заміни вже просила:

Солома віхтями висіла,

Її вітри пороздували,

А трохи хлопці постягали,

На стріху лазячи, бувало, –

Чомусь малих це забавляло.

А під щитом на павутині

Оббитий колос-сиротина

Легенько в затишку гойдався;

З яких він там часів зостався,

Один Господь хіба що знає!

Хлівець, – старіше не буває, –

Зі стріхою напівгнилою,

Стояв понурено, в журботі,

І ледь тримався, мов на плоті

Горщок, надбитий кочергою.

Потрух, скрізь тріщини і шрами,

Набік похилений вітрами,

Той хлів нагадував старого,

Котрого скорчила знемога.

А поряд з полем, одиноко,

І погребня стояла збоку,

Мов та сирітка чи вдовиця,

Упершись стріхою в землицю.

Углиб двора стояла хата

І виглядала франтувато

Між неприваби-забудови,

Немов шляхтянка містечкова,

Що в день святий біля костьолу,

Піднявши трохи край подолу,

Форсисто ходить з парасолем,

Вертить спідницею з фасоном,

З доріжок пил, пісок зганяє

І в очі хлопцям заглядає.

З-за хати поле починалось,

Де жито весело гойдалось,

Росли овес, ячмінь і гречка –

Було то затишне гніздечко!..

Куточку рідний, лісе, луже!

Для вас чужий я нині дуже.

Хоча поля й ліси давніші,

Але живуть там люди інші.

І душу смуток огортає,

Що одійшли літа в минуле,

Щасливі днини промайнули –

Весна минула молодая!

Тепер розгорнем часу шати,

Пильніш придивимось до хати,

До Михася і до Антося,

Як там велося, як жилося.