II. РАНОК У НЕДІЛЬКУ

День був святий. Ще спозаранку

Млинці пеклися до сніданку,

І вже при печі з чаплією

Стояла мати... Біля неї

Товклися діти, заважали

Або сміялися, співали.

Лиснів ослончик урочисто;

На нім стояла діжка тіста,

І ополоник час від часу

В ній бовтав місиво й щоразу

Шпурляв його на сковорідку,

Де з писком-шипом тісто швидко

Пливло, вкривало дно пательні

І в жар вставлялося пекельний;

А там із нього, як повинно,

Пеклись гладенькі круговини

Млинців, спіднизу ніздрюватих,

А зверху пишних і пухнатих,

І вже звідтіль спішила мати

Поживу в бік дітей метати,

А ті уважно слідкували

І на льоту млинці хапали,

Завзято мазали їх здором.

Стояв окремо в мисці скором,

Що пасував до верещаки.

Хоч і такі собі присмаки –

Цибуля, перчик, лист лавровий,

Сальця брусочки мармурові,

Квасок, мука – і вся приправа,

Але при сніданні цікава;

А для дітей найбільше свято –

Як попоїсти є багато.

I дзвін об припік сковорідний,

Такий близький, до того рідний,

Так тепло віяв смакотою,

Звучав їм піснею святою,

Голубив їх серця і вуха,

Миттєво гнав нудьгу і скруху;

Такий приємний, милозвучний

В своїй приязності нештучній,

Він був як плеск води в пустелі

І вмить підхоплював з постелі.

Недарма ж дядько їх, бувало,

Щоб розбудить котрогось жваво

Корів погнати з чередою,

У припік бив сковородою.

Тепер, наснідавшись досита,

У забавки пустились діти.

Хто бігав з києм коло хати –

Ганяв курей. Мов поросята,

В піску сестрички рились мовчки.

Олесь ходив біля струмочка,

Що з лісу тік ледаркувато

І огинав дугою хату,

Ходив, свистів під птаства співи,

Брав ягідки, що ревно спіли.

Всі порозходилися з хати,

Своє став кожен поробляти:

Михал у ліс пішов раненько

Звичайні здійснювать обходи;

Антось соньком не був ізроду

І набирав по жменьці жменька

Часину вільну чи святий день,

Щоб хоч один разок на тиждень

Піти на Німан чи на тоні –

Рибалив дядько наш Антоній,

Був і трудяга винятковий;

Владько у лузі пас корови,

Чужі топтавши сіножаті...

А мати з дітьми все при хаті.

Жіноча тут її робота,

Одвічна тут її турбота

То біля печі, то на полі –

Труда завжди було доволі.

Одне вгамуєш, здіймеш очі,

Вже, бачиш, друге набіжить,

І рук нема коли зложить –

Таке воно життя жіноче!

Ось і тепер: піч зачинила,

Роботу в хаті припинила –

Біжи в город і рви ботвиння,

Бо вдруге їсти просять свині.

А тута Юзик, цей шаленець,

Малий, дурненький, ослушенець,

Так під ногами і товчеться,

Услід хвостом настирно пнеться,

З ним не робота, а біда –

Він тільки серце од’їда.

Вже сонце вгору заспішило,

На листі роси підсушило;

У небі хмароньки пухкенькі

Пливли, мов гуси молоденькі,

І скрізь біліли над лугами,

Над свіжим лісом і полями.

А цей вітрисько жартівливий

Траві зеленій чеше гриви,

В садочку пестить горобину,

Немов юнак свою дівчину,

І кісоньки зеленим стріхам

Гойдає в лісі з тихим сміхом.

А круглокупольні осики

Плітки обсмоктують, базіки,

І так лопочуть, так сміються,

Що аж листочки їх трясуться, –

Такі вони вже, видно, зроду.

Прийшла і матінка з городу.

– Олесю, синку... йдуть корови!

Хутчіше засуви розсовуй,

Щоб не штовхалися дарма…

Ет, краще збігаю сама!

Стій, Юзику! От безголовий...

З-за річки тягнуться корови.

Іде попереду Красуля,

За нею Лиса і Рогуля,

Слідом дві назимки-телички

Ідуть у згоді, мов сестрички;

А збоку чмише бик Микита,

Хвостом вихаючи сердито.

А ґедзів – хмари накотили!..

Наосліп лізуть до скотини,

Гудуть, жигають, та болюче, –

Мов кропива пекучо-злюча,

Дихнуть коровам не дають.

А ті, озлоблені, снують,

Одна одну човпуть рогами,

Безладно тупають ногами;

Пастух і той гаса, горлає

І хмару ґедзів проклинає:

– Зламала погань весь порядок! –

Гнівиться сам, дратує статок,

Додому чимскоріше пнеться

І край воріт без сил трясеться.

А до хліва – хоч не ходити:

– Панчоха бісова, куди ти?! –

І Владьо в хід пускає тичку

(“Панчоха” – Лиса має кличку).

Лиха Рогуля вже в воротах

Теличку рогом шарпонула,

Аж та, сердешна, ревонула;

Тут Галас вискочив з-під плоту

І вже зі власного почину

Знайшов і зачіпку, й причину

Свої три грошики приткнуть,

За хвіст Микиту потягнуть...

Ну, словом, шум тут був великий,

I танцювали без музиків.

Загнавши в хлів обридлий статок,

Допавсь наш Владьо до оладок,

Жбурнувши чуні і онучі

Серед двора в пісок сипучий;

Їх мати зразу підібрала,

Нічого сину не сказала,

Пішла в струмочку сполоснула,

Сушитись кинула на шулу³.

– Он дядько йде! – схопились діти

І стали радісно дуріти,

Біжить кожнісіньке, сміється,

Лише волоссячко трясеться:

– Ой дядьку! Дядечку… соколик!

Насип-но ягід у приполик!

– Дай вудку! – А мені дай цяцьку! –

Гукають шибеники дядьку,

Біжать, стрибають, б’ють у ладки,

А дядько йде собі з-за кладки,

Іде без шапки, морщить носа,

Молитви мовить, зирка скоса;

Лице серйозне і затяте,

Мовляв, не лізьте, поросята.

І діти змовкли, більш ні слова:

Нехай кінчається розмова

Антося-дядька зі святими, –

Тоді займеться вже і з ними.

Та доки він скінчить молитись,

У Свержні⁴ встигнеш опинитись:

Псалмів відкотить з півдесятка,

А вже виразно, ясно, гладко –

І дяк отак не всякий зможе,

Як ріпу гриз, – помилуй Боже! –

Ну, кожне слово карбував…

Тож розрахунок дядько мав,

Щоб відмолитися до дому,

Бо не дадуть у нім, відомо,

Молитись хороше, як треба:

Дрібниця кожна тут від неба,

Від Бога мислі відганяє,

Не те, так інше заважає;

Ні, тут молитись не в подяку –

Вважай, потішиш гаспидяку.

І в двір лише наш дядько вступить,

Вмить кулаком у груди лупить,

Три рази хреститься, зітхає,

Тоді вже й шапку надягає

І тулить вудки до оградки.

– Ну що? Вколошкали оладки? –

Жартує дядько так з малими,

Йдучи до хати разом з ними.

А ті, щоб жартом відректи,

Округлі гладять животи.

– Ех, мій Олесю! – каже дядько. –

От був щупак – усім їм батько!

Такого ще не бачив дрюка,

Та снасть усю порвав, падлюка.

Я й підчепив на диво справно.

“Ну, – думаю, – пожива славна!”

Тягну, він вудлище гне сильно,

Ну ледь його не вирве з рук!

Товстючий, стерво, як вепрук,

А довжелезний, мов ціпилно.

Щупак був гарний, на півпуда,

Але зірвався. Ах, паскуда!

Я й натомив, – мене ж не вчить, –

З води вже й паща геть стирчить,

Як змій отой, вертить банькaми,

Ну ось він, ось! Хапай руками!

Та враз, мерзота, як рвонувся, –

Все к бісу – вудка і гачок, –

Пішов гулять мій щупачок!

Я ж, брате, тільки облизнувся!

– Як шкода! Що, з гачком і дротом?

То він же здохне! – Ну чого там!

Щупак – живуча, брате, юшка!

Такий живкий – тримай-но вушко!

Він п`ять гачків глитне – й не знайся;

Про них ти в Янчура спитайся:

Той їх лузає, мов горіхи,

Зна їх зажерницькі потіхи.

Мені ж всієї, брате, втіхи,

Що знов того вчеплю я змія…

Тоді вже впоратись – зумію!

Он снідать час, і південь скоро,

Та з батьком цим підхопиш горя!

Як піде в ліс уранці-рано –

Мов цукор в кипені, розтане:

Нема й нема, чекать обридне,

Якого виходиш там злидня?

Чи догодити мрієш пану? –

В подяку матимеш догану;

Як не старайся, не впадай,

Не попадеш до пана в рай,

Хутчій поладиш з дідьком лисим,

А ліс як був – і буде лісом,

Тож і даремна вся турбота –

Біда з ним просто і гризота!

Нема йому недільки, свята –

Іде та йде він, як заклятий;

Мов тріска з тої став ходи,

Зі сну весь вибився, з їди.

Чи ж рветься ще так щиро хтось?

На батька мати і Антось

Не раз у злості нападали.

Але ж вони всього не знали,

Як легко хліб той дістається.

Не стерпить часом, відіб`ється

Михал від капосних нападок:

Який же мав би він порядок,

Якби служив спустивши руки?

Свої ж дружки – майстри на штуки:

Підшепчуть так і так підкусять –

Тягнутись нехотя примусять.

Лише попробуй, як на слові,

Забудь обов’язки службові,

Гуляй собі та ґав лови,

Геть викинь службу з голови, –

Такі у лісі підуть справи –

Пожежі, поруби, потрави –

Не відкараскатись од лиха.

А хочеш, щоб було все тихо,

Як слід пильнуй своє корито!

Казав Михал не раз сердито:

– Мовчи, як маєш хліб у роті! –

І що на це сказать голоті?

Хоч підганя в плече рушниця,

Ступати батько, як годиться,

Неквапно, сторожко старався;

Спинившись часом, озирався

І прислухався звіром диким

До лісового шуму, криків

Та нюхав дух спекоти, вару:

На суш таку – крий Бог пожару!

Крізь листя, хвою, галузинки

Синіла неба гладь. Хмаринки

Стояли купками на сході.

Було так тихо все в природі;

Над соснячка зеленим лоном

Бджілки снуються з тихим дзвоном,

А комарі та різні мушки

Своє співають самотужки,

І так тонесенько гудуть,

Що ледве можна їх почуть.

А на галявах – слух лоскочуть –

Веселі коники цвіркочуть.

І тільки ступиш там ногою,

Так і злетять перед тобою,

Так ось і пирснуть у надзем’я,

Немов сипне сівальник зерня.

Верткі метелики убранням

Чарують всіх, як і літанням,

Бо не літають – танці правлять,

Кого завгодно зацікавлять.

А лісові стежки, дороги

В шовках зеленої облоги!

Які м’які їх русел риси,

На фоні строгої завіси!

Ідуть і в’ються вільно, плавно...

До чого в лісі, браття, славно!

Помалу, рівно, крок за кроком,

В своїй роздумі одинокій

Додибав батько і додому.

Ходу забачивши знайому,

Малеча з хати висипала,

Край двору тата зустрічала.

Олесь кашкета і рушницю

Ніс, усміхався яснолицьо

(В кашкеті й вуха позникали);

Костусь – торбину з торочками

І знак блискучий лісників.

– Хутчій, нема на вас вовків! –

Звучать у дядька нотки злості. –

Ідуть, немов та шляхта в гості!..