ІV. ПЕРШЕ ГОСПОДАРСТВО

– То що ж робити? – гне Антоній. –

Давай-но терти лоб і скроні,

Бо треба справі дати раду

І довести її до ладу

Раз і назавжди, цілковито…

Відомо, служба – річ сердита,

А в цьому пеклі – препогана,

Бо тут живеш по волі пана.

Та з чого, як почати, брате?

У нас надбання не багате,

І що тут вимудрити можна,

Коли кишеня в нас порожня?

– Гадав, що краще видно збоку…

Та хибно щось твоєму оку.

Це раз, по-друге – забуваєм,

Що ми з тобою дещо маєм:

Є чверть наділу⁹. Чим тут пахне? –

Лічи, під тисячу потягне.

А там земельний банк поможе,

Бика, корову продамо,

А щось підвернеться само –

Чого полохатись, небоже?

А при жаданні, при охоті

Не бійся й чорта у болоті! –

Сказав на ту говірку брата

Михал рішуче і завзято.

А мати слуха мовчазливо,

Про все роздумує тужливо;

Сказати хоче, та зітхає,

Щось за язик немов тримає.

– Послухать ваші мудрування –

Їй-богу, сквасишся до рання. –

Таки не стерпіла, сказала. –

Того нема, цього замало...

А як живеш та не гадаєш,

Тоді й на лихо не зважаєш...

Землі своєї хоч убого,

Однак це краще, чим нічого.

А збудь її – відчуєш страту,

Бо де, скажіть, поставиш хату,

Як раптом лихо пролунає?

Усе на службі цій буває.

А там, за світом, на чужині,

Хіба ж нас хто чекає нині?

І як там випаде з землею?

Чи варто пнутися за нею?..

Непевно все і невідомо...

То більш трималися б ви дому!

– Та хто його, твій дім, лишає? –

Михась на жінку нападає. –

І землю ми ще не збуваєм,

А просто дещо приміряєм.

Тебе послухать – замість хати

Отут збудуємо палати!

А там ніхто тебе не кликне,

Коли вже півень кукурікне!

– Своєї, звісно, жаль господи, –

Сказав Антось  з відтінком згоди. –

Але ж потрібно гуртуватись,

Щоб одного чогось триматись;

І не чужим, а власним оком

Оглянуть варто ненароком:

Яке воно, оте Заблоння?

Хай все обмацає й долоня.

Тож все робімо, вірне слово,

Не гопи-хопи! – і готово,

Бо справа ця не дріб’язкова,

Це вам не цвях і не підкова.

Туди податись треба спільно

І все оглянути спокійно,

А там сама покаже справа,

Чи варта шуму ця облава,

Бо мо’ й вовки там всі спочили. –

На тім вони і порішили.

Я ж поверну оповідання

Назад, у дні, що відшуміли,

Робити огляд зрозумілий

Причин бажання, поривання

В новій землі осісти стало,

І чим жила душа Михала.

А заодно, попутним ходом,

Життя листки перегорнуть,

В куточок темний зазирнуть,

Де під старим, холодним льодом

На зло його лихим пригодам

Струмки нескорені течуть.

Михал... Самі б ви ліпш спитали

Людей про стражника Михала:

Його вся волость наша знала,

Про нього і пани чували!

Та що пани?! Сам князь Антоній

По-простому, без церемоній

З Михалом вів не раз розмову…

І знав же службу лісникову!

Ще відав, як свої п’ять пальців,

До одного всіх миколайців.

Потрава трапиться чи кража –

Усе прознає, все докаже

І дійде вже до голубочка,

Немов по нитці до клубочка.

Тож і не диво, що Михала

У нас любили тут замало.

Він гнав з думок цю заковику,

А що робити? Споконвіку

Так повелося і ведеться

І по-дурному люд товчеться;

Та буде час порозуміння,

Як доля тюкне під коріння...

І ось що, браття, в світі дивно –

Ви придивіться тільки пильно:

Людина перша-ліпша збоку

Без того вже не ступить кроку,

На когось щоб не ткнути пальцем,

Назвавши ворогом, поганцем, –

Сама те саме виробляє,

За що когось неславить, лає;

А ледь в його шкурину влізе

Чи до його торкнеться кия –

Таким вовцюгою завиє,

Що доброта, як фарба, злізе.

Ось як вода одної річки –

Не скрізь однакі в неї звички:

Сумирно плине по рівнині,

В горах – здіймає хвилі пінні,

Страшенно приндиться, бушує

І каменисте дно свердлує.

В основі ж дій, речей якраз –

Який виконуєш наказ.

Михал, як тільки оженився,

Від батька зразу ж відділився,

Бо жить ніяково в тісняві.

Пішов на річку, був на сплаві,

Два рази він ходив у Пруси¹⁰–

Куди не траплять білоруси?

Але хотілось іншу справу,

І відвернувся він од сплаву;

До служби пнувся пригорнутись,

Бо дома ніде розвернутись.

Тож певний час у скромній ролі

Був при лісництві на контролі.

Старий лісничий своєрідно

Любив Михала як служаку:

Ганяв повсюди небораку,

Немов німу скотину бідну,

А на докори від Михала

Лісничий так казав, бувало:

– Хто дасть коню в сезон відпустку? –

І не давав Михалу спуску.

Михал йому робочих ставив

І сіножаттю часто правив,

Дивитись мав за панським статком,

А службу ніс своїм порядком,

Бо що поробиш тут? Старався.

Та в інше місце перебрався –

Йому лісничий так віддячив:

У глушину послав собачу,

Де ліс один, хмизняк і поле,

Непоказне украй і голе.

Було земельки там волока,

І можна б міцно і глибоко

Пустить коріння в ґрунт, обжитись –

Було на чім розворушитись.

Але безгнійна, як толока,

Була та болісна волока,

Де ріс пирій, бо ґрунт піщаний,

І де спокійно під кущами

Зайці лежали; де ніколи

Соха землі не борознила.

Було тужливе і немиле

Здичавіле, пустинне поле.

Михал приїхав без нічого.

І ось живи тут, розживайся,

Хоч сам у ту соху впрягайся,

Впрягай і жінку на підмогу

З трьома малими хлоп’яками.

Але твердими став ногами

Михал на цій землі неплідній.

– Не плач, не будемо тут бідні;

Бог не покине, щось надбаєм,

Добра якогось дочекаєм, –

Так тішив він свою дружину, –

Освоїм пасмугу чужинну!

Землі – дивись – не вхопиш оком. –

За господарство, крок за кроком,

Михал одразу рвійно взявся:

Коня, корівку розстарався,

Завів свиней, дві-три овечки.

Тим часом з дому на підмогу,

Соху діставши десь убогу,

Антось приїхав і під гречку

Зорав із двійко моргів¹¹ пару,

Нараз додавши палу, жару.

Запахло свіжою ріллею,

Немов сам Бог тут над землею

Пройшов і глянув милостиво.

Антось завзято й терпеливо

Вкладав у землю дужі сили.

На Божий світ, немов з могили,

З землі спочатку делікатно,

А далі щіточкою вдатно

Дрібні висковзують зернятка.

Так у колисочці дитятко,

Коли вже трошки сили має,

Свою голівку піднімає

І... блима здивлено довкола, –

Отак і збіжжячко ще кволе

До сонця тягнеться листками,

Як син до матінки руками.

Тим часом хлопці підростали

І старшим дома помагали.

Ось рік пройшов, минув і другий,

Сінця вкосили без напруги.

На полі вабно, ваговито

У ряд стояли кіпки жита,

Цим оздобляючи загони.

А на городі мак червоний,

Розкривши лагідні листочки,

З них ткав гарнесенькі віночки,

Квітчав голівку молоденьку,

Таку ж бо гожу, зелененьку.

Не раз, як висвітить погоду,

Михал, крокуючи з обходу, –

Хоч від утоми ниють ноги, –

Зверта зі звичної дороги

І робить гак. Ну де діватись,

Якщо кортить помилуватись

І яриною, і житами?

Іде, а легіт з колосками

Веде привітливу розмову

І тішить душу лісникову.

Михал наблизиться, і стане,

І смугу житечка огляне

Та візьме в жменьку полегеньку

Іще неспілий і пустенький

Той колосочок, щось порадить,

Рукою лагідно погладить,

Немов синка свого малого,

В душі подякувавши Богу.

У тім кутку, глухім і дикім,

Старанням дядьковим великим,

Трудами, працею тяжкою

Все так змінилося навколо;

Все зацвіло, загомоніло,

Немов небесна творча сила

Природу сплячу розбудила.

Став тік повнішати щороку,

І багатів хлівець, нівроку,

І зайвий гріш почав водитись,

Було що їсти, чим покритись,

Був лад у хаті, що казати.

Вже з тим кутком зжилась і мати,

Хоч сумувала в самотині;

А глеків цілий ряд на тині

Казав про те, що господиня

Втяла, що дім – її твердиня

І що її так само справа

Велась упевнено і жваво,

Бо тут глеки іще й стояли

І переконливо мовляли,

Що молока було доволі.

В загоні, зробленім при полі,

Свиня розмірено стогнала,

Хоча хвороб вона й не знала;

Така була її натура:

Під стогін рило звісить хмуро,

Мовляв, їй тяжко в світі жити.

А пацючки, свинячі діти,

Всьому дивуючися втішно,

Довкіл порохкували смішно.

Ще гурт, оперений, рухлявий, –

Курей десяток, півень бравий, —

Попід тинами корм шукали;

Рябуха голосно квоктала,

Курчата ж дружною сім’єю

Слухняно бігали за нею.

Тут кожна річ оповідала,

Що в господарстві всі дільниці

Велися дійсно як годиться,

Все ширше коло заповняли...

Бувало, хмурою весною

Теплом повіє, тишиною,

І хмар свинцевих легіони

Впадуть, опустяться наниз,

І неба ясного прокіс

Засяє крізь тяжкі заслони,

І день тужливий, напівсонний

Оздобить сонця вогнепис,

І все навкіл повеселіє,

На хвилю стишиться, замліє,

На все відбиток ляже згоди,

І зникнуть подихи негоди,

Земельці небо посміхнеться,

Зирнеш – і вже тобі здається,

Що холод зник, чекай погоди.

Але ж чи так воно? Зненацька

Борвій завіє розбишацький,

І даль в скорботному тумані

Всміхатись зовсім перестане,

І сумнувато позирає,

Немов недоброго чекає.

Так і в житті: біжать години,

Лихі і радісні хвилини

Ідуть нестримною ходою.

Не встиг Михал з дітьми, жоною

І п’ятки літ спізнать спокою,

Чутки тривожні стали братись,

Став натякати сам лісничий,

Мовляв, готуйся, робітниче,

В куток новий перебиратись.

І звістка ця всіх засмутила,

Охоту дбати геть відбила:

Роби, труби, втелющуй силу

У землю вже чужу, немилу,

Солоним потом обливайся;

Навів порядок – вибирайся

Та знов іди кудись у гості...

Ех ви, пани! Бракує злості!