V. ПЕРЕСЕЛЕННЯ

Чекав Михал весни нової,

Чекав з тривогою: весною

В лісництві йшла оруда хитра –

Службовців нижчих переходи.

Щорік гули чутки і зводи,

Та, як не думає макітра,

Нічого видумать не може;

Ніякий клопіт не поможе,

Коли лісничий в чім упреться.

– А може, якось перетреться,

І тут ще рік чи два пробудем, –

Собі не вірячи і людям,

Михал гадав і сумнівався,

Але зостатись сподівався.

Аж раз на сесії¹² Михала

Зайти лісничий зазиває.

«Ну, це щось, певно, означає», –

У того думка проспівала.

Він в канцелярію заходить,

Очей з лісничого не зводить,

Чогось важливого чекає.

– Ага, ти тут! Ну, чоловіче,

Збирай манатки і в Поріччя

Без зайвих слів перебирайся!

Перед Великоднем старайся

Туди, на місце, перебратись.

Живи там, нічого боятись.

Михал і вкляк: – За що, паночку?

Та я ж піклуюся, мов квочка.

Невже по службі провинився?

Чи пан на мене прогнівився?

Я ж не продав, не вкрав нічого...

Скажи, паночку, ради Бога,

За що нас пан переміщає? –

Лісничий строго позирає.

– Мені дбайник там добрий треба,

А не гультяй і не загреба;

Лісник, як ти, на працю скорий,

А не п’яниця і не хворий.

Поріччя – місце непогане,

І поле там не барахляне,

Хоч менш його, зате, брат, паша!

Тож буде хліб тобі і каша.

Доки єсть я, і ти не згинеш,

Сім’ї своєї ти ж не кинеш –

Куди ти дінешся? Тримайся,

Живи і з Богом розживайся.

Пішов Михал наш у задумі

Та мимохідь до тітки Хруми

Заглянув з горя хакнуть чарку,

Щоб голові його на карку

Було упевненіш триматись…

– І що за страх перебиратись? –

Михал від Хруми виходжає. –

Мене лісничий поважає!..

А місце й правда що не голе...

«І ге-е-ей, ти наша злая до-о-оле!» –

Михась у лісі пісню тягне,

У такт рушницею тусає,

Назад, вперед її метляє,

Дійти хутчій додому прагне,

Бо новина така важлива.

Іде він хутко і сміливо,

Не боячися за горілку,

Бо як вважати за помилку

Оте, що чарку перекинув!

І на Михала жаль нахлинув,

І сум раптовий нав’язався,

А тут і злитись він узявся…

На кого? За що? – і не знає,

А може, злістю набрякає,

Щоб дома жінка не в’їдала,

Тим більш – потроху виглядала

Його садиба з-за кургана,

І вже пекла близька догана.

Михал ввійшов не зразу в хату:

Біля хлівця перш потинявся

І на свиню там повглядався:

Чи хутко будуть поросята?

На тік опісля він заходить,

З Антосем бесіду заводить

І звідти вже рівніш, належно

Ступа до хати обережно.

Та як ото він не старався,

Легенько все ж таки хитався.

Антосю ясна ця прикмета:

«Пливе, мов панова карета!»

І ледь од сміху не качався.

А щоб повірити примусить,

Що він горілки і не нюхав,

В садок зайшов і бджіл послухав,

А в сінцях став собаку тузить,

Що кепсько дім вночі пильнує,

Що мало бреше, слабо чує,

Зайців не ловить, не ганяє

І лиш одне, паскудник, знає:

Аби у хату як забратись.

– Вже на той світ пора збиратись!

Геть, недотепа, вовча радість!

Надвір брехати, псяча шкапо!

У, горшколиз, чортяча храпа! –

І, на собаку накричавши,

Рушницю вільно з пліч знімає

І на гвіздок її чіпляє,

У хату входить, торбу знявши,

Спроквола сів, говорить мало,

Щоб жінка враз не розпізнала,

Бо тільки скаже зайве слово –

Пропала хитрість, і готово!

– І де оце ти налупився,

Щоб ти смоли уже напився!

Ох і натура! – жінка лає.

А він сміється, не зважає.

– Нема йому гріха, ні посту!

Хоч в ополонку кидай з мосту!

– А в піст, скажи, сваритись можна,

Коли ти вже така набожна? –

Михал у жінки запитався. –

Або я п’яний чи валявся?..

Тож і не гримай, і не лайся!

В дорогу краще он збирайся!

– В яку дорогу? Що верзеш ти?

Проциндрив розум весь до решти? –

Жона в сум’ятті вже питає

І тон сердитий свій міняє,

Бо їй у голосі Михала

Почулась правда, що лякала;

І діти сіли біля тата,

Якраз ввійшов і дядько в хату.

– Ось так, Антоне, треба їхать,

Шпурляють нас, мов сіна віхоть.

– Куди? – В Поріччя, у болото!..

– А щоб ти скисло! От бридота!

Ту глушину і чорт минає! –

Антось Поріччя проклинає.

Зітхнула тяжко-тяжко мати,

І хату сум став заповняти,

Немов з усіх кутків і щілин,

З усіх ледь-ледь помітних звивин

Сюди біда понаповзала

І так огидно позирала

І на малих, і на великих,

Безжальна, злісна, без’язика,

Створивши вмить зніяковіння.

І змовкли в хаті всі, мов тіні.

Знічев’я мати аж присіла –

Так новина ця обпалила!

Ну як же так, ледь обжилися,

На ноги трохи піднялися;

Пожити б тут хоч рік ще тихо,

Але найгірше в цьому лихо –

Збирай знов дріб’язок, трясися

По вибоях з добром, сім’єю, –

А навесні ж грязюки, глею!..

– Де наше, брат, не пропадає! –

Михал говірку починає. –

Чи тільки й світу, що в віконці

Або води – що в ополонці?

Там жити будемо так само;

Там не найгірша, брате, яма.

Та й сінокіс тут де? За світом?

А там близенько, біля дому –

Мені Поріччя те знайоме!

А скільки зелені там літом!

Мов у вінку, постала хата,

Грибів і ягід – страх багато!..

Вигод там більше, чоловіче!..

– Поїдьмо, таточку, в Поріччя!

Ось де грибів поназбираю!

Їх брати ой охоту маю! –

Костусь у захваті аж скаче,

А мати з горя ледь не плаче.

– Нехай згорять вони з грибами!

Чи будем з хлібом за губами? –

Антось питає вже сердито. –

А скільки там посієм жита?

Землі ж – клаптина, сльози чисті.

Попробуй сядь на цьому місці...

– А де ти дінешся? І сядеш!

Нічого, брате, не порадиш.

– Йому, як випив, горя мало! –

На батька мати знов напала.

– Мені що ж, солодко, гадаєш?

Але погоджуватись маєш.

З лісничим споритися – горе,

Роби все те, що він говоре.

А ні – бувай: із листу гусінь,

А п’ять на лист, бо хліба кусень

Нелегко, брате, всім дається.

Тож голим лист не зостається:

Не буде нас – там сяде другий.

Де є пани, знайдуться й слуги,

Не дивлячися на вигоди.

– Воно ж то так, та праці шкода,

Яку ми тут переробили;

Так добре землю угноїли.

Але ж на кого працювали?

Кому садибу готували?

Так, дідьку лисому з болота.

Припре сюди якась голота,

Готовим щоби користатись

І на тобі щоб наживатись.

Не тільки “дякую” не скаже,

А дулю в ніс тобі покаже.

– Ну що подієш, як – неволя,

Як отака спада нам доля?..

На третій день прийшли підводи.

Всі родаки поприїжджали

І двір возами повставляли,

Немов приїхали в колоди¹³, –

Помітно збуджені і раді.

Тут панувало скрізь безладдя.

Так, переїзд – це біль і змора...

Була відчинена комора

І сіни настіж. Як попало

Добро лежало і стояло.

Все здерте, висмикнуте, рване:

З діжками кришки до паркана

На час короткий прихилились;

Горшки, дзбани між них тулились,

І три цеберки там стояли,

Черги покірненько чекали.

І тут же збоку, наче п’яний,

Уткнувся вулик дерев’яний;

Верстат порубаний, сконаний,

На дрова кинутий, валявся;

А на вірьовці міх гойдався,

Старий і рапавий од гною,

Забутий ще перед весною.

Пустіла хата, стіни, лави 

Приймали вигляд нецікавий:

Все скрізь валялось як попало,

Все не на місці, як бувало;

Здавалося – не та і хата.

Кочерги, вила і лопата

Тепер в однім кутку стояли,

І цвяхи тут і там стирчали —

На стінах білих маячіли.

Снували діти і мужчини,

З сіней, з комори скарб стягали

І на вози його складали.

А мати скриню пакувала,

Дрібниці різні підбирала.

Всі в руханині щось хапали,

Немов мурашник розкопали –

Така довкіл була тривога.

Кути зчищали до нічого,

І забирали все до нитки —

Підводи пухли від пожитків.

А як складатись завершили,

Всі їсти в хату заспішили.

Між голих стін, там-сям оббитих,

Таких понурих, сумовитих,

Зостався стіл один смолистий –

Аби в останній раз накритись,

Аби дать людям притулитись,

На коротенький час присісти

І випити чарчину-другу

За долю кращу, без наруги.

Тут був Базиль, Антось Тетянин,

Карусь Дивак (він між парканин

Сховав трійню¹⁴, рогач, дві осі,

Що взяв без відома  Антося),

Іще Карусь, Павло Куртатий,

Стецько, Казько Скоробагатий

Та брат Михала і Антося –

Мужчин багацько тут стяглося.

Чарки пустилися по колу,

Збудивши бесіду некволу.

І ось Антось уже сміється

Своїм дрібним розкутим сміхом,

Аж голова з ясним огріхом,

З волосся рештками, трясеться.

– Ану, Ганнусю, збадьорися!

Ось випий чарку й не журися,

Хай Бог пошле життя новеньке.

– Ну, будьмо дужі, здоровенькі!

– Е, так не гоже. Випий чисто!

Кинь, не поводься, мов невіста! –

Чоловіки всі тут щосили

Так наполегливо насіли,

Що Ганна тричі прихиляє

Та чарку всю й опорожняє.

– Оце по-людськи, молодчина,

Хай добра випаде часина!

– Ой, буду п’яна – так діймає!

– Кісток горілка не зламає! –

Кричить Базиль. – Здоров будь, Павле! –

I, мов пожежу гасить, з хіттю

Переверта чарчину миттю,

У рот щось кидає чимале

Та так жує, що вуха грають.

Даремно й інші час не гають,

Все допиваючи як личить,

Господарям гараздів зичать,

Усім — від Бога допомоги,

Усім — щасливої дороги.

Карусь Дивак в той час трудився:

З трійнею, осями носився,

У віз їх глибше запаковував,

Всередину рогач засовував

Старався добре все накрити,

Михал щоб раптом не помітив.

І воза в кут він заганяє,

Позаду валки потрапляє.

Чоловіки всі вийшли з хати.

– Ану, давай, Скоробагатий! –

Сказав Базиль свому сусіду. –

Я за тобою, брат, поїду. –

І ряд важких возів од ґанку

Поволі рушив за ділянку

І в ліс дорогою глухою

Потягся мірно чередою.

І тяжко-тяжко Ганні стало,

Неначе в грудях щось опало,

І серце жалем опалило,

І вже тут стало так немило,

Що все терпіння де й поділось,

І бігти звідси в світ хотілось,

Абикудись від стін цих голих,

Кутків сумних і прохололих...

Вже кінь запряжений чекає,

Б’є діл копитом нетерпляче.

Тим часом мати ледь не плаче,

Обряд дідів своїх справляє:

Кладе шматочок хліба з сіллю

Під кут начільний... У безсиллі

Востаннє дивиться на хату,

Де безліч дріб’язку на страту

Пішло в часину перебору.

– Егей-но, мати, ти там скоро? –

Михал знадвору їй гукає;

I мати хату покидає,

Бо вже терпіти неспромога...

Йде, хреститься, сіда, небога,

З плачем, де меншенькі сиділи

I скарб лежав, котрий добріший.

Олесь і Влад, хлоп’ята більші,

Із дядьком пішки захотіли

Через ліси погнати статка…

Востаннє їх спустіла хатка

З-за груш високих мельконула

Та за узгірок і пірнула;

Один лиш комин мрів тужливо,

Виднів над дахом сиротливо;

Криниці тичка трохи збоку

Теж виділялася високо;

І клуня сумно позирала,

Неначе поглядом питала:

«Куди вони всі виїжджають?

Чому самих нас покидають?»