VІ. БІЛЯ ЗЕМЛЯНКИ

Я надзвичайно радий буду,

Коли близькі для мене люди

В душі у вас хоч на часинку

Знайти спроможуться зупинку.

Життя їх, правда, не цікаве,

Про них ніде не ходить слава,

Про них історій не складають,

Пісень тим більше не співають,

Опріч вітрів, що тоскно в тині

Гудуть узимку в самотині,

Холодний сніг несуть, шугають,

Байки убогим повідають

Про долю їх, життя немиле

І плачуть-стогнуть край могили,

Де їхні кості-прахи тліють –

Самі вітри їх пожаліють.

Але не кожний втямить мови

І жалю вітру між будови:

Чого він жалісно співає,

Кому пісні сумні складає?

I батька скоро син забуде –

Така коротка пам’ять всюди

Про люд простий. Уболіваю,

Що бідним доля випадає

Пройти свій шлях, промарнуватись

I невідомими зостатись,

Навік забутими усіми –

Що свояками, що чужими.

Мені завжди так гірко стане,

Лише побачу на кургані

Під сірим знаком дерев’яним

Притулок вічний селянина.

Стоїть там хрестик-сиротина,

Сивеньким мохом весь убраний,

Рушник на ньому домотканий.

Питаю: хто тут спочиває?

Дівчина, може, молодая

У розквіті краси і сили

Зійшла завчасу до могили?

Чи гідний хлопець-козачина?

Мовчить могила селянина.

Хто тут в землі — ніхто не знає,

I сум безсилий серце крає.

А тут лягли в лиху годину

Надії, радощі людини

І горе сховане, недоля –

Життя сумотне, невідоме.

Непоказні мої знайомі,

Нічим не славні, не відомі,

Усі прості та вайлуваті;

Хоча по-своєму й завзяті,

Та їх завзятими не кличуть.

Живуть, терпляче долю смичуть

І хрест несуть мужичий тихо,

Добра не бачачи з-за лиха.

А що робити? Сам би радий

Не знати кривди я і зради,

Що люд простий вчува віками

Своїми власними горбами.

Та правду зроду не сховаєш,

Її, гірку, не ошукаєш.

І крий нас Боже це робити!

Я звик святою дорожити,

Навчав і батько правді змалу,

Отож-бо з нею рушим далі.

Дня доброго, нова місцино!

Зустрінь же нас, як мати сина

Опісля довгої розлуки,

І розпростор привітно руки

Тим, хто, збідований в неволі,

Прийшов знайти незлої долі;

Зирни сяйливим оком ласки,

Овій крилом ясної казки,

Щоб і нова життя дорога

Була щаслива якомога;

Озброй надіями нам груди,

Бо ми твої, земелько, люди!

На перший погляд нецікаво

Оте Поріччя виглядало,

I сумом серце колихала

Старих беріз печальна лава,

Що на болоті між лісами

Шуміла голими верхами.

Все тут розкидане, незнане,

Усе німе; кінці паркана

З трухлявих шул повиїжджали,

Тріски скрізь купами лежали,

По всім дворі валялось сміття;

Старий хлівець – саме страхіття,

У клуні стрішка посивіла,

Покрилась мохом, обіпріла,

Подвір’я, хата – все дочиста

Мовляло ясно, голосисто

Про непорядок, запустіння,

Про господарське несумління.

Сльозами мати залилася –

Такою ямою здалася

Стара хатина в три віконця!

Поріг вона переступила –

О Боже правий, як немило!

Чи хоч бува коли тут сонце?

Незатишні, похмурі доли...

В болоті-бруді все довкола:

І стеля, й піч, і стіни, й лави.

І дух прокислий, дух трухлявий

З усіх кутків дихнув сердито.

Долівка – глибками побита.

Було помітно: животіли

Непевні люди тут, не дбали,

Ніколи бруду не змивали,

Порядку мати не хотіли,

Жили по-свинськи, дикунами

І в добрій згоді з тарганами.

Весна була ще на почині,

Але сніги вже розтавали,

І дружно в полі джеркотали

Струмки, потоки і в долини

Водичку всю свою зливали,

Від сну гаї, ліси будили

Та людям душу веселили.

Усе потрошку оживало:

На гілці брунька підростала,

В собі листочечок тендітний,

Пахучий, світлий і привітний,

На добрім сонці милувала.

Старі хвоїни і ялини,

Тривкі розвівши галузини,

Дивились ніжно, невідривно,

Як їх нащадки згідно, рівно

Навкіл стояли чередою,

Тяглись до сонця головою.

В гаях, лісах дрозди співали;

Чайки скрізь голос подавали,

А в небі вдень і вечорами

Живими, рівними шнурами

Клини летіли журавлині

І мертві з осені долини

Своїм дзвінким будили криком,

Немов привітним цим курликом

Вітали багна рідні з лету,

Де верби, лози, очерети.

I на душі вмить веселіло,

I серце радості хотіло,

А думи тихі, мрії-мари

На душу клали дивні чари.

Хотілось жити, вшир роздатись,

За ліпшу долю позмагатись;

Здіймались груди: чулись сили,

I Божий світ здавався милий.

Помалу, звільна і Поріччя

Набрало стерпного обличчя,

Зживались з місцем, обвикали,

Старе гніздечко забували,

I через тиждень-два, не більше,

Вже виглядали веселіше

Будівлі ветхі біля хати,

Яких тепер і не пізнати.

Оглянув їх Антось, підправив,

Кругом стовпці нові поставив

У тин підгнилий; хлам зібрали,

Шибки у вікна повставляли,

Бо не любили непорядку,

I почали життя спочатку.

Та через рік – біда: весною

Згоріла хата свічиною,

А в ній всі речі ужиткові.

Пожежа пихнула раптово,

Хоча були на те причини...

Як на біду, пішли мужчини,

І Владя з ними, геть із хати:

Один у ліс, той до відбору¹⁵,

А третій вибрався в ту пору

Колишню пасіку орати;

То що ж могла з дітьми малими

Подіять жінка того менту?

I все згоріло, все дощенту

Пропало марно в чорнім димі.

Так горювала господиня...

Ще б пак! Її згоріла скриня

Із посагом, усе до нитки,

Пропали всі хустини, свитка,

Згоріли кросна, ряд богів

I грошей сорок сім рублів.

Костусь пожежі не злякався

I сміло з вогнищем змагався:

В кишені пхав горох вцілілий,

Коли одежини горіли,

I з ним довгенько він носився,

Аж поки зруб не повалився.

Біда, хоч плач, і де діватись?

Куди від холоду ховатись?

I мати з дітками малими

Жила два тижні зі своїми...

На згарищі ж, хоч тимчасово,

Нова з’явилася будова –

Землянка-будочка маленька,

В одне віконечко, кривенька,

Вже хоч би так, аби накрито.

Тим часом сонце йшло на літо,

Тож якось легше почувались,

Хоч дуже з горем пізнавались.

Біля землянки вдень привітно

Багаття тліло ледь примітно,

Лише б не гасло. Вечорами

Товклася мати тут з горшками,

Сім’ї вечерю готувала,

Тоді землянка оживала:

Сміялись діти, метушились,

Як риба в торбі, ворушились,

Гілки і трісочки стягали

І їх на вогнище скидали.

Шугало полум’я поривно,

Немов комусь воно сміялось,

І то свавільно вгору рвалось,

То розстилалося покірно.

А вітер, злодій, справу знає:

З-за хатки хитро налітає,

В багаття раптом увірветься;

Вогонь туди-сюди хитнеться

І димом вітер відбиває,

Немов тих жартів не приймає.

Та вже надворі вечоріє,

І нічка близько, морок спіє,

І змінює вогонь свій колір –

На яро-жовтий, веселковий...

Змовкають птахи в темнім лісі;

“Баранчик божий”¹⁶ в небо знісся,

Тужливо мека над болотом,

Немов розшукує кого там,

I це розпачливе гукання

У тиші-спокої смеркання

На серці жалем віддається,

Журбою прямо в душу ллється

I різні марення наводить.

I думка виникне – проходить,

Мов ті хмаринки навзаході,

Що без сліда, неначе тіні,

В задумі тануть, безгомінні...

Безмовно-тихе все в природі!

По праці тихо спочивають

Дорослі – в хаті, як належить,

Або ж у клуні десь, в одежі, –

Короткі нічки просипають.

I ось, бувало, вечорами

Любили край вогню в знетямі

Костусь з Олесем загулятись.

А як уже почне смеркатись

I зорі в небі заморгають,

Страхи їх брати починають.

Тоді брати рядком сідають

І головами припадають...

Та визнать страх ніхто не хоче.

 – Олесю! Чуєш, як регоче

В березняку “баранчик божий”?

А знаєш, братику, з чим схожий

Той регіток? Мені здається,

Антось Тетянин так сміяється! –

І хлопці теж зареготали,

Та миттю сміх і обірвали:

Навкруг було все так спокійно,

Що сміх отой таки надмірно

У спокій ночі уривався

І диким їм самим здавався.

Мовчать вони. Вогонь палає,

Окіл же темрява буяє,

Пильнує плямину вогнисту,

Яскраву нірку золотисту,

Вогнем просвердлену. Чатує,

Щоб знищити. Вогонь лютує,

Пітьмі ніяк не піддається;

Буває, полум’я прорветься,

І тьма сердито відсахнеться,

Відскочить далі на півкроку.

Вогонь блищить, як вовче око.

Цурки поволі догоряють,

І тихо іскорки злітають,

Згасають хутко і навічно.

Вже пізній час, глибока нічка,

Сидять хлопчата мовчазливо,

Навкіл поглядують лякливо.

В уяві їх палкій, невпинній,

Затканій жаху павутинням,

Встають нічні страхи, примари

І звуки чуються, мов чвари

Чарівника і чарівниці,

І лопіт крилами нічниці.

І кожен кущ їм “діда” родить,

Того, що всюди лазить, ходить

З мішком і ключкою товстою,

З конопляною бородою,

Іде і діток забирає,

Слід бородою замітає.

На фоні неба ліс жахливий

Стоїть затятий, нерухливий.

Що він в собі тепер ховає?

Снується нечисть там, шугає,

Мертвяк під деревом усівся,

Очиськами у них упився

I зараз мертвою рукою

Почне хрестить перед собою,

Щоб рух відняти в них і силу,

Щоб затягнути їх в могилу.

Там ходить грізний вовк-звіряка,

Розбійник крадеться, бурлака,

Із кров’ю вкритою рукою,

З тяжкою злою булавою.

Скажений бігає, лякає,

Кого зустріне – всіх кусає...

– Ну, що, Костусю, чи злякавася?

Куди так пильно подивлявся?! –

Олесь тихесенько питає

I руку брата не пускає.

– Чи видко що? – Ні, так, нічого! –

Костусь говорить, а в самого

На лоб кучомка наповзає...

– Мо’, брате, підемо? – шепоче.

Олесь погодився охоче.

І руки хлопчики змикають,

В землянку стрімголов тікають.