VIIІ. СМЕРТЬ ЛІСНИЧОГО

– Михал! Михале! А Михале! –

Хтось звав тривожно і тривало

Знадвору ранньою порою

I торохтів у скло рукою. –

Вставай, Михале, одягайся!

– Це хто там? – Я! Хутчій збирайся:

Помер лісничий наш! – О Боже! –

Михал підскочив. – Буть не може!..

Ніхто й подумати не міг би –

Вже ж став очунювати ніби... –

Повірить тяжко цій химері,

Але ж об’їждчик, пан Ксаверій,

Приніс цю звістку домовинну!

– Нехай пан зайде на хвилину! –

Сказав Михал, відкривши двері.

Через поріг ступив Ксаверій,

Ввійшов у хатку – і спинився,

І приголомшено дивився,

Бо дальш не ступиш ні на крок:

Не хатка – курячий куток,

Де не сподобалось би й курці –

Як у тісній собачій будці.

– Де-небудь, прошу вас, сідайте!..

Така ось… хата , вибачайте... –

Михал колодку підставляє.

Зітхнув Ксаверій і сідає.

То чоловік був старкуватий.

– Ох, мій ти Боже! Хто ж міг знати?

Не був же він такий би й хворий.

Ще не давніш як позавчора

Ми розмовляли, він сміявся,

Про те, про се мене питався, –

Михал говорить і зітхає.

– Ех, брате... смерть не розбирає

Й не дивиться нікому в зуби:

Змією, брате, із-під груби

Своє зненацьке всадить жало...

Чи ти багато жив, чи мало,

Чи ти багатий, чи ти бідний,

Чи ненаситний і негідний.

Живем, клопочемся, страждаєм,

Та всі урешті повмираєм,

Погасне світло мрій, здобутків, –

Казав Ксаверій в тихім смутку.

– Це так, для смерті-ненажери

Вже зоготовлені папери

До часу нашого сконання

Рукою Божого послання.

I ходить смерть, як тінь погана, –

Крізь сльози витиснула Ганна...

– Ну, я готовий! – Тож … ходімо,

По втраті нашій потужімо.

Михал з прихідцем вийшли з хати.

Вже зачиналося світати.

В ранковій тиші якось різко

Кричали гуси на узліску,

Безладним хором ґерґотали,

Качки шумливо пролітали

I чайок плач з-за річки линув.

Тетеруки десь на ялинах

Вже починали свої токи

І схід вітали вогнеокий,

Вітали щиро в гамі-шумі.

Михал з Ксаверієм в задумі

Йдуть мовчки лісом гамірливим,

I тільки часом співчутливо

Слівця роняють два служаки.

– Нема вже пана-небораки! –

Михал говорить. – Так, нема.

Вікуй дальш, вдовонько, сама, –

Сказав своє Ксаверій слово.

– Тепер чекайте змін, панове,

Нові посиплються порядки, –

Михал виказує здогадки.

– Аякже! Певно, буча буде.

По-іншому не можуть люди! –

Зітхнув Ксаверій. – Шкода пана!

Сердега... вибрався зарано!

На вигляд справді ж бо здоровий –

Ще ж був неначе дуб з діброви...

Йому пожити більше б треба,

Душі його дай спокій, небо. –

Так гомоніли і стежками

Йшли прямо: лугом, хвойниками –

Неспішно тупали, впівсили,

Ішли, небіжчика хвалили,

Людину добру, служку князя,

Як роблять всі в такому разі.

– Не кепський був: і розпитає

(Хай зі святими спочиває),

Як ти живеш, що чутно-видно,

Чи відпочив, – мов батько рідний,

Але, сказати, ще й не всякий!

А щось притягнеш – без подяки

Вже не відпустить і заплатить,

А на дурницю не поквапить.

– Була людина справедлива,

І не пихата, і правдива! –

Ксаверій ствердливо киває.

На тому бесіда стихає.

Крокують мовчки; у журливі

Думки поглиблений з них кожний.

“Так… У лісництві – кут порожній,

Куток багатий і вабливий,

Не запустує, не зачахне,

Панів до себе він притягне,

Як риб горох, що в річці плине,

I кожен в замку службу кине,

Сюди помчиться без замішки,

Там не затримається й трішки,

За милу душу причухрає, –

Михал про себе розважає. –

Хто ж виб’є звабний пост при штурмі?

Воно-то правда: в панській юрмі

Не передбачиться нестачі,

Але ж біда – один ледачий,

Без клепки другий, той – злобивий,

Безжалісний, несправедливий...

Як ось, наприклад, Тобартовський

Або підловчий, пан Біловський.

Призначать нам такого здирця –

Повисмикає всіх до пірця.

Ні, по добру не всяк ведеться,

Добро крихке і легко б’ється:

Не так торкни його руками –

I залишишся з черепками,

А лихо прийде без підмоги,

Бо лиху – згладжені дороги

I скрізь стежки йому відкриті:

Прямі й кружні – усі на світі,

Не обмине воно нікого”.

Так смерть лісничого старого

Михала вразно сколихнула,

Все шкереберть перевернула.

І впервину тоді Михала

Оця ось думка осіяла:

Придбати землю, власний кут,

Щоб з панських виборсатись пут,

I там зажити по-новому:

Своя земля – основа в цьому!

Вставало сонечко з-за лісу,

Крізь негусту хмарок завісу

Усюди пасма розкидало;

I все навколишнє вітало

Його появу в небі мрійнім

I клопітком про хліб настійний

Погожу днину зачинало,

Коли Михал і пан Ксаверій

Вступили мовчки в двір кватери²².

На гірці тихій, невисокій,

І від лісництва за два кроки,

В саду, в бік шляху, з-за паркана

Виднілись дім, садиба пана.

Двора просторого рівнину

Завжди сповняла животина:

Курки з півнями походжали,

Гуртом з індиками гуляли;

Хвоста роскривши опахало,

Ходив павич при паві в’яло,

Мов князь вельможний, родовитий;

В кутку двора біля корита

Качки шмигляли плоскотухи;

Кабан товстенький, капловухий

Все озирав дворові багна

I підкидав стегенця бавно,

Коли стрибав він якось боком,

Незвично, та ще й раптом, хрокав –

Без всякого мотиву наче

Являв рухливість несвинячу.

А біля кухні під віконцем

Собаки грілися на сонці –

Так само панської породи,

Близькі і їм життя вигоди…

Були всілякі тут будівлі:

Стодоли, стайні і корівні,

Кошари й сінники просторі,

Було добра, пожитків гори.

Але в машині господарській,

Мов у штукенції слюсарській,

Згубився гвинтик – стоп, машина! –

Зненацька випала пружина!..

Ригору-хурману свербіло,

Перш він побуркував несміло,

Тепер нікого не боявся,

Ходив і злегка хилитався:

Він клюкнув трохи  – чи не з горя?

– А ти чого тут, мухоморо? –

Ригор насів на куховарку. –

Ой, улаштую прочуханку!..

– Котися геть! Відстань, бридото!

Приліз, як лисий чорт з болота!

– Ех, Настю! Хочеш? Нумо в скоки! –

І хурман хвацько взявся в боки,

Ногою тупнув, закрутився,

Присів, устав і заходився –

То вниз шугне, то підлітає,

Та ще ж і ноги викидає.

– Бодай ти скис! Ото розпуста!

А шоб тобі було, гад, пусто!

Нема ні сорому, нічого...

Та пошануй людей і Бога!

Гріха б, свинюка, побоявся! –

Але Ригор не гамувався.

– Давай, скачи і ти, Настулю!

Уже ж як гулі, брат, то гулі!

Пан піде в рай, а ми з тобою...

А ми – у нурту з головою!

– Облиш: небіжчик там, у домі!

Піди проспися на соломі!

I пані дивиться! – Що пані?!

І ми… І хурмани в пошані,

Безтямна затичко. Ти ж знаєш?

Чого Ригором називаєш?

Зови мене... “вельможний пане”!

– Та хай язик мій колом стане!

Такого зроду не бувало,

Щоб я пияку паном звала!

Чували, люди? Нализався,

Немов собака багновиці!..

– Ну-ну! Бо підеш без спідниці.

– Відстань! Сльотою прив’язався...

     “В казанці солонина,

     Пані півня смалила,

     А в горщечку онде лій,

     Та не твій, ні – не твій!”

А в домі шепіт, в домі горе:

Живий і дужий ще ж учора,

Сьогодні був він нерухомий,

Глухий, сліпий, чужий живому.

З округи шляхта заявилась

I в тім помешканні юрмилась,

Де пан лежав у домовині.

– Хай до святих на небо лине! –

Зітхали, хрестячися, сиві,

Схиливши голови журливі.

– Нікому він не коїв лиха! –

Рекли й відходили потиху,

I довго купками стояли.

Пани сюди з’їжджатись стали.

Всі лісники були вже в зборі,

У кращім стражницькім уборі:

В новеньких куртках зі шнурами,

На грудях знаки міддю грали,

“R” на шапках, вгорі корона ²³ –

Все як належить. Охорона!

Вони по два, по три стояли

Біля паркана і чекали,

І так поводились, як личить:

Стоять і пану раю зичать,

Рятунку вічного жадають,

Говорять тихо і зітхають.

Послухать збоку їх – здавалось,

Що всі вони осиротіли,

А що в серцях у них ряхтіло,

Те і надалі залишалось.

Та тільки мушу я признатись:

Як починало вже смеркатись

I пана з плачем поховали,

Всі лісники пили, гуляли,

А потім стали борюкатись.

Амвросій Кубел розбуявся,

Із кожним щиро цілувався,

На стіл вже третю кварту ставив,

Всією випивкою правив.

– Гуляймо, браття! Вже як свято –

Хоч треба випити багато! –

Кричав Амвросій. – Стережися! –

Кивнув він носом на Михала,

I чарка знову підлітала.

– Гей, тітко Хрумо! Появися! –

В очіпку йде стара нешвидко.

– Ну, як здоров’ячко, га, тітко?

– Ет! – каже Хрума і сміється,

Такою доброю здається,

Що наш Амвросій серед тлуму

Зове вже й мамою ту Хруму.

– Ах, пане добрий! Нащо жарти?

– Голубко-мамо! Став дві кварти! –

Всі пожвавіли, розпилися.

Такі промови полилися –

Хто похваляється, хто бреше…

А Лось гука: – Негайно Теша!

Я розірву йому утробу,

Бо світ горить з його подоби!

Подайте: вирву йому вуса

За всі доноси, за підкуси! –

Абрицький-Теш таки був з нюхом:

Від Хруми зник єдиним духом.

Був пізній час, як Хруму-«маму»

З гучним прощанням, сміхом, гамом

Лісна сторожа покидала.

В її очах земля скакала

I ясний місяця окрайчик

Плигав по небу, ніби зайчик.

Ще трохи стали й розійшлися,

I співи разом полилися

То тут, то там – і ліс будили,

Вовки там наче голосили...

    “Ой піду додому,

    Не скажу нікому.

    Та заріжу кота,

    Бо наш кіт – сирота!” –

Співав Амвросій за болотом,

А Пальчик сипав, ніби шротом:

    “Буде мене жінка бити,

    Нема кому боронити!”

Михал співав баском неспішно,

Мов трамбував слова утішно:

     “Добра міра, хоч без грошей,

     Аби празничок хороший!”