|
IX. НОВИЙ ЛІСНИЧИЙ
Вже на самому на світанні
Михал вернувся з поховання;
Ввійшов у хату, роздягнувся,
І позіхнув, і потягнувся,
Бо цілий день протолочився
I, ніч не спавши, притомився;
I тіло солодко так нило, –
Спочити все його хилило,
I жінка щось не приставала,
Про те, про інше розпитала,
Зітхнула раз і два по пану.
– Ну, спи, а я, напевно, встану. –
I мати стала одягатись,
Щоб за роботу вічну взятись;
Перш корівок вона доїла,
Дальш бульбу свиням перемила.
Тим часом сонечко з-за лісу
Зняло серпанкову завісу.
Ось золоті проміння ниті
Верхів’я лісу пробивають
I блиском-лиском вистилають
Небес болотця таємничі.
В рядах світів, що незліченні,
Яких ще не збагнули вчені,
Талан людський – билинка з поля,
Пилок нікчемний наша доля,
А наші радощі і сльози,
Надії райдужні, погрози
I все, чим нас життя вітає,
Ознак і виміру не має
У безлічі світів цих Божих,
Таких таємних і несхожих...
Життя ж звичайною ходою
Іде, не знаючи спокою,
Людських страждань не відзначає
I страти їх не помічає.
– Гей, хлопці, хлопчики! Вставайте!
Корів на попас виганяйте!
Агов! Ну скільки можна спати? –
Олеся, Владя будить мати,
А хлопці тільки зворухнулись,
На другий бік перевернулись.
Ще мати щось синам казала
Та й головою похитала:
– Солодкий сон, будити шкода…
Нехай посплять малі заброди.
А дядьку в полі зранку млосно:
Він ткав сохою лану кросно;
Пирій же так укоренився,
Що дядько з коником стомився,
I сошку часто він спиняє,
Пирій руками витрясає.
– Ну ж і болото! Ну й отрута,
За що мені така покута:
Ступив два кроки – і спиняйся
Та з гамузинням цим змагайся.
I як вони тут, лихо долі,
З сохою в цім ходили полі?
Пирій такий, на милість Божу,
Що в ґрунт сошник встромить не можу.
Пройшов два гони – кінь убився.
Ну і народ – щоб він сказився!
Чи ж винна ця земля-бідаха?!
Господар був ще той недбаха! –
Завмер Антось і щось гадає,
Похмуро поле оглядає,
А потім – раптом схаменувся,
Зирнув на сонце, в двір метнувся.
– Невже корови досі дома?! –
Зустрівши Ганну, він питає,
Іде в стодолу, хлопців лає:
– Ви чом зашилися в солому?
Вставайте зараз, дурисвіти!
Вже дві години сонце світить,
Бодай вас лихо ворушило, –
Лежать, хоч ти всади їм шило!..
Вставайте вмить, а то як вскочу, –
Піднятись живо заохочу! –
Схопились хлопці невеселі,
Шкода нагрітої постелі,
І постоли хутчій взувають...
За двір хлоп’яток відправляють.
Ось мати з хати вибігає,
Олесю торбу доручає,
А в торбі хліб і, певно, сало, –
I веселіше хлопцям стало.
Взялося сонце пригрівати…
Та вже скінчив Антось орати
I випряг коника гнідого,
Помагача свого старого.
Гнідко, забувши про смиріння,
Заржав, не став шукати тіні
I, боячися ошукатись,
Нюхнув ріллю та став качатись,
Пофоркуючи, весь у поті,
Боки намулявши в роботі.
Антось дивився й дивувався,
I тихо сам собі сміявся.
В дворі, де перш стояла хата,
Тепер робота йшла завзята,
I теслярі вже зруб кінчали,
Герш дошки з Мойшею пиляли;
Вони, аби не знати смутку,
Весь день сварилися за дудку.
Але ця сварка їм не шкодить, –
Антось, кепкуючи, відходить,
Під вусом усмішку ховає,
Іде, Михала зустрічає.
А той вже трішечки проспався,
В обхід сьогодні не збирався.
Нові думки пливуть рікою
І не дають йому спокою:
Як ця подія відгукнеться?
Звідкіль і хто сюди припреться,
Хто вільне місце заграбаста?
Дійма питання це зубасте!
Михал з Антосем на сніданку
Це обмовляють безустанку
I кандидатів розбирають,
Одних похвалять, тих полають.
– Ось щоб Галонський тут зостався!
За ним би зручно почувався:
Такий простий і непоганий,
Лісничий вельми пожаданий...
– Воно-то так! – Михал зітхає. –
Але підпори він не має:
Пани за нього не подбають,
Бо на прикметі інших мають.
Такого вишукають струпа
Чи відщепенця-курощупа,
Що й службі тій не будеш радий
I відцураєшся посади.
– Авжеж-бо, так, – і Ганна каже, –
Життя і світ тобі зав’яже,
Мов гад, припре сюди погрітись;
Не знатимеш, куди подітись:
Як погризе тебе він днями,
У батраки майнеш без тями.
– Ех, брат! – махнув Михал рукою. –
Ми знали владу над собою,
Поживемо – іще відчуєм,
А тут, хоч як собі міркуєм,
Нічого ми не доб’ємося...
Куди нехай і штовхнемося –
Добра ніколи не придбаєм,
Бо ми свого кутка не маєм.
– Свого кутка! Сказати просто,
А взятися – ще та короста:
Тут грошей треба повна жменя –
Не наша крихітна кишеня...
Купи сперш землю, підгодуйся,
Настачся лісу, побудуйся...
А в Миколавщину вернутись –
Вже краще тут як-небудь гнутись,
Бо там – гармидер, шум, тіснота,
I не бере ніяк охота
Туди знов їхать будуватись,
Тож треба служби вже триматись,
Раз вкорінився тут належно, –
Антось зазначив обережно.
До дядька мати долучилась,
Розмова в інший бік схилилась,
I тут, мовляв, постане хата,
Садиба пашею багата,
Ніхто тебе тут не стискає
I в горщик твій не заглядає,
Сидіть не будеш тут без хліба.
Довготерпіння ж – це не хиба.
– Ага, терпіння без вагання
I може дати рятування, –
До них Михал всміхнувся криво, –
I гнись, терпи все мовчазливо,
Всіляку викорчуй надію
Знять хомута з своєї шиї!
Навік про власну господарку
Забудь, як про вчорашню хмарку,
I хрест тяжкий постав над нею,
Як і над власною землею.
Терпіння – все, воно – безмежність!
Тоді навіщо ж незалежність?!
Для чого, люди, устремління
Пустити в ґрунт у свій коріння?
А ви самі б що заспівали,
Коли б у вічі вам плювали
I неповагою бридкою
По серцю били, мов сапою!
А ти мовчи, світи баньками
Отим полупанкам з панками...
I перед набрідом всім панським
Терпінням скований бідарським! –
В Михала щось губу сіпнуло,
I очі іскри сипонули.
– Чи мало ще мене тут гнули?
Терпи лише й мовчи покірно,
А будь-яка свиня надвірна,
Свистун чи вбога підлабуза,
Лакей бундючливий, лакуза
Чи так, задрипана босота,
Що приповзла, як вуж з болота, –
Тебе скубе, тебе повчає –
Мовчи! Нехай паплюжить, лає,
Нехай за ніс як хоче водить! –
Антось і Ганна не знаходять,
Що відказати, що порадить
I як обурення загладить…
Ось тиждень, другий відпливає –
Збігати час не забуває.
Нова хатина вже готова,
Тріски позбирані і дрова;
Над білим дахом, мов корона,
Димар красується червоно;
Привітно вікна позирають,
Немов у гості закликають, –
Ну, добрий вигляд хата має,
Безмежно радує, втішає.
Сюди сімейка перебралась,
I хата ця нова здавалась
Після землянки просто раєм.
– Нарешті добру хату маєм,
Не ті куценькі сутерини! –
Очиці матінки іскрили. –
Чистенько, світло, як в покої! –
Приємно пахло тут смолою,
Деревиною і весною...
I все було б, як кажуть, гладко,
Щоб не кінчилась так загадка
З отим лісничим на кватері.
Об’їждчик, саме пан Ксаверій,
Вніс новину сюди, у хату.
– Так нашому таланить брату:
Пекельний пан! – Ксаверій каже. –
Як ніч, на нас усіх він ляже.
– А хто такий? – Михал питає.
– Мабуть, його Михал не знає:
То пан Раковський з-під Татарки!
Мастак, говорять, на припарки...
– Стривайте, прізвище знайоме!
Чував про нього я, відомо...
Тож пан Раковський! Ну, віншую!
Покаже нам, де рак зимує! –
I – ха-ха-ха! – Михась регоче:
Він показати сміхом хоче,
Що ошукалися неждано,
Здобувшися такого пана. –
Аякже! Чув я, що за пташка!
Ледача вдача, лає тяжко,
Та ще й підлючу звичку має:
Із кулаками налітає.
Новий лісничий не з’явився,
А вже так ясно уявився;
Усе докладно розписали,
Немов давно його тут знали:
Який поставою своєю,
I що він має за душею,
I чим відомий та багатий,
Чи молодик він, чи жонатий,
Коли, де й чим він визначався,
Як до людей дарма чіплявся. –
Отож дотла прополоскали,
Всі кості пану перебрали.
І справді, пан був злий, поганий,
Пихливий, грубий, невблаганний,
Незмінно “з мухою у носі”.
І гірш не треба повелося.
Якось, вернувшись із обходу
Немов опущений у воду,
Михал повів оповідання,
Як перше сталося стрічання.
– Іду, а він назустріч валить,
За ним Абрицький верхи смалить.
Під’їхав ближче і спинився.
“День добрий пану!” – я вклонився,
А він, мов стовп, не помічає,
Як вовк той, дивиться, питає:
“А де ти служиш, чоловіче?”
“Служу, паночку, я в Поріччі”.
“Ага!.. Скажи, чому, мосьпане,
Сумління маєш копійчане?
Чужих телят береш на пашу?
Я наскрізь бачу службу вашу!
Стежки, об’їзди… В мене строго:
Почую ще – зжену з порога!
Шукай тоді нову садибу:
Для нехлюїв не маю хліба.
Тож пам’ятай, чого наймався!” –
Сказав і вихорем помчався.
– Ну, вже “ввели телят” у вуха!
От люди! Хай вам буде сухо! –
Картає мати незлобиво.
– Чому не скажуть? Чи й не диво!
Та хоч би й Теш – щоб підлизатись,
До чорта радий записатись,
Іще й добавить і розмаже! –
Антоній тут гнівливо каже.
Обговорилася подія,
І знов у душах безнадія.
– Ну, що ж? Терпи, мовчи затято,
Бо так виходить, небожата:
Найнявся, кажуть, як продався! –
Михал єхидно відізвався.
| 
