XII. СЕСІЯ

Щоб мати деяку уяву

Про тут усталену прояву,

Не зайве б часом, і не чвалом,

Сходить на сесію з Михалом.

Михал поснідав, приодягся,

Бо на базар забігти мався, –

Не те щоб там чекала справа

Така вже пильна і цікава, –

А просто так в неділю-неньку

Провідать Залмана чи Ельку.

Михал – чого тут вже таїтись? –

Любив-таки повеселитись,

Зайти до Малки чи Лейботи,

Щоб змити чаркою турботи.

Чи так, чи ні, в усякім разі,

Перш інше малось на увазі:

Михал любив там під бутельку

Порозпитати про земельку,

Бо так на службі допікали,

Що лиш про землю думи грали

І гріли серце в час негоди,

Як промінь волі і свободи.

Але – про сесію. В неділю

Збирались в пана-лиходія.

Звичайно зрання, тобто тільки

Панок підніметься з постільки,

Об’їждчики з вартівниками

Сюди приходили, з’їжджались,

З годину добру всі тинялись

Або мололи язиками —

То добродушно, то доганно,

Аж поки звали їх до пана.

Ось і тепер, сьогодні, знову,

Уже одягнений святково, –

Ошатно, майже урочисто, –

I гладко виголившись, чисто,

Михал розправив навіть вуса.

– Остерігайся ж-бо спокуси,

Прийди раніш – не як бувало! –

Звернулась жінка до Михала.

Ох, ця нудота, ці прислів’я,

Це остогидле безголів’я!

I вкотре він цю пісню слуха!

От надокучлива квоктуха:

Ну, без упиноньку чухрає!..

Михал обурений до краю,

Аж гнів його міняє очі.

Ох, язицюро ж ти жіночий:

Чи є причина, чи немає –

Усе він меле, все кусає.

– Як не обридне – дивовижно! –

Казать одне сто раз на тижні?

Сказала сорок раз – і квити! –

Михал відгиркує сердито,

На жінку блискає очима

I злісно знизує плечима.

– Бо правда-матка очі коле!

Не проминеш, я певна, Сроля...

А все твоя нелюдська вдача:

Додому йти – у пекло наче!

Лиш погука горілка в сіті –

Забути ладен все на світі! –

Михал стоїть, зневаги повний,

I погляд кидає безмовний.

О, скільки кривди в нім, образи!..

Ет! Краще змовчати три рази

I не казати анічого.

Він тільки спльовує з порога,

Злоба клекоче, мов у звіра,

З чола на брови збігла шкіра,

А губи стис – якнайщільніше!

Дверима – грюк! Із хати вийшов,

I біль душі і серця пляму

Виносить з дому геть за браму;

І певний час він по дорозі

Іде обурений, в тривозі,

На жінку і на себе злісний,

Бо є вина його тут, звісно.

Та нащо ж так колоти очі?..

Тьху! Дня тобі нема і ночі,

Ані часиночки спокою;

І так всі в’яжуться смолою,

А тут вона ще дошкуляє...

Як заведе, кінця немає.

Михал складає мстиві плани.

От хай нап’ється, прийде п’яний,

Щоб аж язик не ворушився, –

Коли такий лихий вродився, –

Нехай тоді хоч завива.

Або не їсти днів зо два

Наперекір гавкучій видрі,

Допоки з неї злість не вийде!

Михал і клин уже минає.

Праворуч стежка випливає,

Що йде болітцем на покоси.

Михал усе ще поки босий.

Він на стежину повертає,

Іде понуро, неборака,

І по грязі ногами чвяка.

А низ минув, протупав трошки –

Помалу з лоба зникли зморшки

I в серці буря затихала.

Думки вже інші на Михала

Понаповзли не знати звідки,

Та мовчазливі їхні свідки –

Ялини, сосни і вільшини –

Свої обдумини вершили.

Нарешті йшлося по сухому...

Густим ліском по бурелому

Михал виходить на гостинець.

Тепер на думці пан-злочинець.

З ним не хотілося б і знатись,

Ні справи мать, ні сперечатись,

Ні слухать лаяння-погрози;

Але ні злість твоя, ні сльози,

Ні міцно стиснений кулак

Не змінять стан твій аніяк –

Терпи! Чому терпіти? Доки?

Позбутись як біди, мороки?

Невже вік пану в рот дивитись

I все терпіти, не кривитись,

I слугувати, і старатись,

I в три погибелі згинатись?

Один одвіт: нема, брат, ходу,

Хоч з мосту кидайся у воду;

Нема землі своєї, хати, –

I мусиш гнутись, як проклятий,

Бо в цім біда твоя і хиби.

Іде Михал, аж ось садиби.

Все в цьому присілку знайоме,

I хоч абиякі хороми

Місцева шляхта збудувала,

Але живе – і горя мало!

Хай шляхтич темний, мов казан,

Зате він сам собі і пан:

Панів лісничих знать не знає,

Стан перед ними не згинає:

Під боком паша, і городи,

I ліс, і поле – всі вигоди.

Михала заздрість стала бити:

Чом і йому б отут не жити?

Неділька, свято – люди вільні,

Не треба в поле чи в стодолу –

На ринок їдуть, до костьолу,

Як той же Людвик богомільний,

Сей-той сидить-гуляє вдома;

А ти вертись, як хвіст у сома,

Та бійся лиха від падлюки –

Не ступиш кроку без принуки.

За гіркою садиба пана,

Як у вінок, садком убрана,

В дворі знаходилась глибоко,

А від старого шляху – збоку.

Будинок, сад і огорожа –

Таке привітне все і гоже;

Майстерно вироблена брама

Була приваблива так само,

Але Михалу не хотілось

На це й дивитися  – приїлось.

І панський дім з лосиним рогом

Михалу бачився острогом,

Тому що тут, окрім зневаги,

Либонь, від кожного бродяги

В своєму стані безголосім,

Нічого знать не довелося...

А взяти сесію, стрічання,

Підсидки, шпильки, насміхання –

Як прикро все оте, і нудно,

I неприємно, і паскудно!

Михал ступив на двір квартири

З душею, хмурою без міри,

Та, стрівши гурт своїх і звичних,

Спокійних, наче доброзичних,

Михал з обличчя тінь зганяє,

Її на посмішку міняє,

Іде, вітається, сміється, –

Журботи вік не знав, здається, –

Він певен: люди ладять кпини

Над лихом інших без причини.

Тут був Скварчевський, Ліхтарович,

Амброжик, Судник, Астахнович,

Памдій – об’їждчик і мисливий, –

На частування пожадливий.

“Памдій” пішов від “пана-дія”.

Не піп наш дядько, та вже вміє

У власні “святці” зазирнути,

Щоб влучно іншого шпигнути,

Бо мав і здібності, і звичку

Клейку приклеювати кличку.

Памдій з людьми був не шкідливий,

В стосунках сталий, не мінливий:

I не такий, як Ортюх, пильний,

I не причіплювався сильно,

I не їдкий, і не пихливий,

За що й ваги не мав, можливо.

Ось Ортюшок – ще та акула!

Ну був же й капосний, хамула,

Тож і в панки проліз одразу:

Цінив Раковський в нім заразу;

Вже так він вився біля пана...

Тьху, ти, мармизино погана!

І чину, бачиш, дослужився –

Обер-об’їждчиком лічився;

Брехло не гірше від собаки

І відповідні мав ознаки –

Брехав наліво і направо;

Така ж була й собача слава,

I пахло десь якщо доносом,

Тоді, крутнувши тільки носом,

Казали всі безпомилково:

– Ну, це вже штучка Ортюшкова! –

А ось і він. Іде, погордий,

Чванливий весь, зухваломордий,

Але зирнути людям в очі

Він щось не дуже щоб охочий,

А порівнявшись із Памдієм,

Він тільки лупнув лиходієм

У бік об’їждчика старого,

Але не мовив анічого.

Памдій штурхнув під бік Михала:

– Падлюка, зна, чиє з’їв сало, –

На Ортюшка Памдій киває,

А сам невесело зітхає,

I на обличчі тінь незвана.

– Чекай, Памдійку, прочухана! –

Сказав він, знижуючи погляд. –

Вже гавкнув про якийсь недогляд,

По пиці б дати по шкідницькій!

Був серед них також Абрицький,

Старий об’їждчик і служака,

Курець і добрий випивака.

Любив і він “Теш, проше пана”...

Куснути іноді неждано.

Звик грати цей панок три ролі:

Або смішив усіх до болю,

Коли з найменшої нагоди

Чудні пригадував пригоди

Чи мавпував когось бадьоро;

Або помовчував суворо

Та думно пихкав люльку кляту;

Або горілку пив завзято,

Хоч попідтинню не валявся,

Лише добряче спотикався.

Під час шумливих сесій-зборів

Було немало поговорів,

Літали штуки, сміхи, кпини,

Витали спогади, новини;

То жартома, а то і в злості

Перемивали пану кості;

Палкі здіймалися питання

Про стрічі дружні, полювання,

I хто де схибив, хто в чім вартий,

I закладалися на кварти,

Забувши службу й ліс неначе.

Та стрижень сесій цих гарячих

I їхні мури і основи

Росли із панської розмови,

Коли кого сам пан лісничий

До канцелярії закличе.

Тоді все мовкло – ні мур-мур!

Розпочинався перший тур…

Хвости підгортуючи з ляку

І трясучись, мов ті собаки,

Ішли об’їждчики окремо

І викладали все по схемі:

Які де трапились пригоди,

Чиї пропущено обходи,

Як лісники за пана дбають

І як обов’язки здійсняють,

У кого й де були порубки,

Отож кому чекати лупки.

Якщо ж у всьому цьому звіті

Овечки цілі й «сірі» ситі

I, отже, тиждень сплив щасливо,

Дививсь на це лісничий криво:

Чиї гріхи сховати хочеш?!

Із ким у чарці вуса мочиш?!

Здавен тут устрій так заклався,

Що на доносах він тримався,

I на увазі малось явно,

Щоб одні одних “їли” справно.

Цим разом, якось-то неждано,

Памдія кликнули до пана.

Памдій підскочив, здригонувся,

Навкіл поволі озирнувся.

– Ну, буде лазня, пане-дію!

Але за що? Не розумію! –

Говорить він, підводить плечі

I в біг пускається старечий. –

А хай би курям він приснився! –

Убіг, низенько поклонився.

Стоїть покірно і рахманно,

На все готовий задля пана –

Життя віддать, як за ікону,

Служити панові до скону...

Так принижатися! О Боже!

Та як ото він тільки може

Себе вважать не за людину –

За куль, за ляльку, за тварину…

Зорить на пана, як та Лиска...

О як це бридко, як це низько!

Але ж і пан! Такого мати!

Його нема з ким порівняти!

Такий поважний і статечний,

Розумний, вихований, ґречний!

Що не візьми – у всьому “сокіл”!

А як себе несе високо!

Ви на його погляньте міну:

Він – цар, він – Бог наполовину,

Він – краю нашого перлина –

Зігнімо перед ним коліна!..

Ось перед цим?! Та це ж падлюка!

Та перед ним стояти – мука!

Памдій стоїть, а пану – чхати,

Для нього ти як стовп вухатий, –

Сидить надутий, повновагий,

Баньками впершися в “бумаги”.

– Ну що, мосьпане, добре спиться?

Чи провіряв свою дільницю? –

Таке поставивши питання,

Рачок позиркує барбосом,

А сам тим часом крутить носом,

Смакує жертви калатання.

Як відказати більш удало?

На що Рачок націлив жало?

У чім його, Памдія, ловить?

З чого свою почати сповідь,

Щоб не попасти враз під стріли?

“Ну, ну, «Памдійчику», будь смілий!

Бог дасть, відступиться біда”, –

Думок снується череда.

– Так, провіряв… Авжеж, відомо.

Хіба ж бо служба незнайома?

– Чи заглядав ти до комори?

– П’ять раз, «Памдію», з позавчора.

– Де Астахнович? Марцін!

– Слухам! –

Мартин шукати мчиться духом,

Назад, не гаючись, іде

I Астахновича веде;

Повзе той важко, ніби лірник,

Із Давидовичів комірник.

Неспішний – жах! Глухий на вухо...

Що ж! Бог не дав прудкого руху.

Зайшов, оглянувся нешвидко,

Шмигнув два рази носом бридко,

Завмер затим, дивився прямо.

– Чи був у тебе цей нетяма?

Кажи, Зидорію, і скоро:

Чи він давно був у коморі? –

Втрача об’їждчик тут надію!

“Так ось де лихо, пане-дію!

Таки нарешті розумію:

Ось тут мене панок і цапне,

Як невгаразд цей дурень ляпне!

Щоб не глухий, шепнути б можна.

Ех, голова твоя порожня!

Ну, як довбешці підказать,

Щоб той підтвердив пану “п’ять”?”

Він мить раптово улучає,

П’ять пальців скритно підіймає.

Зидорій вгледів знак стрімливий.

– Днів п’ять як був там пан мисливий, –

Гукнув Зидорій, вельми радий,

Що обійшовся без поради.

“А хай би ти пропав, мій милий!

Не знати б вік тебе, дурило!”

“Днів п’ять!” Дурбан, бодай ти зник!

П’ять чиряків на твій язик!”

– Лайдак! – волає на Памдія

Рачок, а сам аж скаженіє,

Живцем з’їда свою офіру. –

Пся крев! Мерзотнику, невіро!

Отак ти служиш, гультіпако!

Зжену, паскудо, як собаку!

Щоб не було твого тут чаду!

Я доведу всіх вас до ладу!

Служить повинні гонористо,

А князів хліб даремно їсти

Нікому я не дозволяю! –

Рачок Памдія люто лає.

I довго ще ця пісня висне,

Як тільки з крику «Рак» не трісне!..

В Памдія вже трясуться руки,

Та він сумирно терпить муки,

Стоїть, спустивши долу очі,

I тільки часом забурмоче:

– Даруйте... ех... Нєх пан дарує! –

А пан не чує, пан лютує

I, розваливши губи-труби,

Мов божевільний, злісно, грубо

Шпурляє книги, рве папери

I брудно лається, холера,

Та насідає на Памдія,

I все не м’якне, не добріє.

То, щоб позбавитись химери,

Памдій задком, задком у двері

Повзе-відходить від “навали”

I задає нарешті драла,

Біжить у двір, під сосни, клени…

– А щоб ти луснув! От шалений!

Ото наскочив, пане-дію!

Попався в лапи кату-змію! –

Гуде-сопе – та й озирнеться:

Погоня ще йому здається.

– А ти, Зидорію, тюхтію,

Ти, пнем прибитий лиходію!

“П’ять раз” показую, дурило!

А він “п’ять днів”! – тупе барило!