ХІV. «ДАРЕКТОР»²⁹

Не осінь ще,  а літо – в’яне...

То – для поета зміна стану,

То – ревний образ розставання,

То – струн тремтячих завмирання,

Палкої пісні жаль невтішний,

Життя і смерті – символ вічний!

I сум, і втіха не на споді,

Коли душа природи-феї

З твоєю злучиться душею

В одному настрої, у згоді!

Мовчиш і ти, і далі милі,

Немов в одній загальній хвилі

Одної світлої часини

Життя свої з’єднало плини

I біг свій вічний припинило,

I небо лик свій відхилило.

На золотаві півдня межі

Крізь білі з зеленню одежі,

Туди, де небо ясно-гоже,

Вступає сонце, сонце Боже,

I стріли-коси розкидає,

Мов чарівниця, грає-сяє.

Під тою ласкою сіяння,

Сердечно-щирого вглядання

Все заспокоїлося: небо,

I поле, впоране як треба,

I даль оця, і луг, тростини...

На білих нитях павутини

Привозять осінь павучки.

Її і кросна, і нитки

У морі лісу промайнули,

В багрянець листя одягнули;

А той багрянець повен скрухи

І смутку осені-свекрухи.

Дмухне борвій – і мерхнуть трави:

У нім ні ласки, ні забави.

Ні, то не шерхи колосочків,

Не сміх блакитних васильочків

У межах збіжжя площини,

Ні, то не музика весни,

А тихий жаль і нарікання,

З життям і сонцем розставання.

І линуть в край далекий гуси,

Лелеки – в той же самий край.

– Бувай же, літечко, бувай!

До стрічі, рідних піль обруси!

Михал раз каже: – Чутно, всюди

Вже вчать дітей по школах люди;

То час би й нашим – за науку...

Віддати в школу їх – це штука:

Давай харчі, найми квартиру... –

I батько тут же по ранжиру,

Видатки став лічить і трати

I тим скінчив, що ліпш до хати –

Не треба й кланятись Юхиму³⁰–

Найнять “даректора” на зиму,

Ну, хоч би Яську Базильова.

– Дамо троячку і – готово!

А хлопець спритний до науки.

– Ну, Яська – майстер на всі руки:

Як до серпа, так і до книги.

Але чи будуть хлопці слухать?

Не довелось би часом нюхать

Йому від наших учнів фіґи? –

Антось промовив. – Як це фіґи?!

Тоді понюхають ґирлиґи! –

Скипів Михал. – Чи хворостини!

Як відшмагаю нижче спини,

Три дні не зможуть сісти, гаддя! –

Тут потупляє очі Владьо,

Але наважився, мовляє:

– Я більш забув, чим Яська знає...

– О, ти розумний! Все умієш.

А п’ять та два – не розумієш;

Дурний в задачах, мов дубина! –

Спиняє грізно батько сина. –

Тож вчитися мені – без дуру,

А ні – спускати буду шкуру,

Лише поскаржиться хлопчина! –

I батько всіх обвів очима,

Кивнув виразно на вірьовку.

Так і скінчили ту промовку.

“Даректор” ще і не з’явився,

А Владьо хлопцям побожився,

Що він за вухо взять не дасться,

Бодай забрала б його трясця!

Приїхав Яська по Покрові,

У личаках нових – в обнові;

З ним чобіточки без підборів,

Які він вже стоптав, спотворив, –

Від брата “кікси” перепали –

На всякий випадок лежали.

– Ну, ось “даректор” вам, невмиті! –

Михал киває тут на Янку. –

За книги завтра по сніданку,

Бо гроші батькові – не сміття,

Учились щоб мені старанно!

Не потурати їм ні грана! –

Михал ізнов до Базильова. –

За вухо, хто глухий до слова, –

І на коліна! Вчить повинні –

Знайду я ліки вам од ліні!

А буде йти наука туго –

Підгонить пояс чи попруга! –

Стояли хлопці і мовчали,

На Яську часом поглядали;

А сам “даректор”, з клунок ростом,

В своїй одежі бідній, простій,

В кошульці, в штанях з мішковини,

Стояв уклінний, ніби винний,

Такий дрібний і мовчазливий,

З сукна халат на нім був сивий.

А потім якось, мов прочнувся,

Ожив неначе, озирнувся.

Він знав усіх, його теж знали;

З Владьком колись компанували,

Але теперки – не до лясів,

Не до хлоп’ячих викрутасів;

Про це теперечки – ні звуку,

Бо як тоді вести науку...

Ледь рік як він скінчив ту школу,

Де знань добув торбину кволу,

Та й тих розсіяв половину,

Коли у полі пас скотину.

Отак і хлопці міркували

I, як поводитись, не знали:

Чи бути з ним запанібрата,

Чи дружніх зносин уникати.

Владько одразу – шмиг у двері!

(Таке було в його манері).

Пішов чинити господарку.

В науку хлопець не вбивався,

Щось Євтушевський³¹ не давався,

Не йшло йому навчання змалку.

Олесь за коминок сховався,

Звідтіль до Яськи приглядався

I думав там собі без шуму

Якусь веселу, мабуть, думу,

Бо часом тихо посміхався.

Іще раз Яська озирнувся,

Повісив шапку, роздягнувся –

До того хлопець невеличкий!

Журливо тут йому з незвички,

Бо скрізь безлюдно, глухувато,

Ліс, чагарі й одненька хата;

Тут жити справді страшнувато:

Узгір’я в хащах і ровки...

Напевно, швендяють вовки,

Злочинці ходять, вовкулаки...

От він попався, неборака!

Скрізь ліс понурий, страхітливий...

“Даректор”, змалку полохливий,

Не мав ні віри, ні надії

На добрі справи чи події.

Ех, тяжко буде жити, тяжко!

І як він вліз у цю упряжку?

Пощо було давати згоду?

Щоб знав – не їхав би ізроду,

Бо пропаде ж тут, ясна річ...

Та розпили вже могорич,

I сам він чарку випив. Шкода!

До столу Яська йде, сідає,

Почати як – не уявляє!

Та хоч попав ти у неволю,

Але ж свою виконуй ролю,

Бо так і шану к бісу згубиш.

– Ну, Костю, як, читати любиш? –

“Даректор” голосно питає

І цим розмову починає.

– Люблю, та поки що не вмію:

Складів ніяк не подолію.

– Ну, це, браточку мій, півгоря:

Склади читати будеш скоро,

Аби всі літери нам знати,

А на склади вже – наплювати.

Старання – ось моя вимога.

Тут хитрого нема нічого.

А як Олесь? – Олесь учився.

Писати навіть наловчився, –

Костусь говорить про Олеся.

– Що вже ви з мене смієтеся? –

Олесь відгукується з печі. –

Писав потроху, не перечу;

Але що вмів – уже забувся,

Давно писання я позбувся.

– Але ж тебе навчав Лопата, –

Знов заступивсь Костусь за брата. –

Ти в школу виходив півроку,

Писав на дошці “хмара”, “око”,

Писав і “кінь”, і “вітер віє”...

Ні, наш Олесь писати вміє!

– Ну, це я справді трохи знаю,

Та часом сам не прочитаю,

Що напишу, – такий писака, –

Не прочитає і собака. –

Олесь за балку сунув руку,

Раз тут зайшлося про науку,

Старий свій зошит там налапав.

– Ось подивись, як я надряпав,

Яких пташат наставив, мушок

Та кривулячок, закаблушок.

Це, бачиш, “хмарка”, це – “підвода”,

Оце ось – “кінь”, а тут – “колода”;

А це писав… це наш Антось,

Він дуже добре пише. Ось…

Неправда? Можна подивитись,

Він написав тут якось влітку,

Як брав кобилу на замітку,

Коли їй треба жеребитись. –

Утрьох той зошит роздивлялись,

Щось розбирали, дивувались.

I хлопці тут задружбували,

Язик і Ясьці розв’язали,

І про науку вже ні слова:

Зайшла у них про те розмова,

Що водиться в цих нетрях, в тиші,

Що в них тут лось найголовніший.

I учням навіть довелося

Сказать “даректору” про лося:

Який великий він і жвавий,

Який стрункий і худорлявий,

Якщо дивитися іззаду,

А з голови – рогач-громада!

За ним – вовки, зайці, куниці

I гурт всілякої дрібниці:

Борсук, коза, лисиця, білка,

І тхір, і ласка, джміль і бджілка.

“Даректор” стих, завмер, а згодом

Вражався різним тут пригодам:

Як борсука в Поріччі били,

Як тут куниць, тхорів ловили,

Який характер, норов звіра,

Які призвички має «сірий»;

Того не чув наш Ясь ніколи,

Хоч стільки зим ходив до школи.

Наприкінці ж, як про гостинець,

Сказали Ясьці про звіринець,

Скінчивши тим усі новини.

Звіринець, чи загін козиний, –

По правді – панські все забави.

Та сам звіринець був цікавий:

Високий, складений з колоддя

I вже такий міцний – аж годі!

Щоб вовк не міг до кіз добратись

Ні через верх, ні підкопатись –

Там не просунеш і мізинець.

Одним крилом отой звіринець

Доходив майже до дороги.

А так займав значні розлоги:

I ліс, і луг, і край криниці.

Улітку в нім такі суниці –

Шапками хлопці набирали.

І буда з хвойних лап стояла

В лісочку поруч, наче хата.

Раніш тут кіз було багато,

Давніш колись, не в цьому часі,

Але та безліч вся звелася

І передохла якось марно;

Тепер тут водиться лиш сарна

Та даніель³², козел-битляка

З рогами, наче дві гілляки…

Про те, як цей козел-задира

Поранив раз тварину щиру,

Оповідали хлопці Ясьці...

Той почувався, наче в казці.

Пригода ж ось яка була.

Коня в компанію козла

Пускали на ніч у звіринець.

Який же той козел злочинець!

З конем спізнавшись, компанує.

За ним, як песик, шпацирує,

I разом ходять і гуляють,

I разом ночі досипають –

Ну, словом, стали дружбаками.

До грищ від дружби переходять,

Та грища ті нерідко шкодять:

Казел коня – штурхіть рогами!

Штурхан той був стрімкий, нежданий,

I в животі коня – три рани!

Тече у хлопчиків розмова –

I Яська зрідка вставить слово,

А то про щось і запитає –

Ще більш балачка оживає!

Страхів таких тут наказали,

Аж зуби в Яськи цокотали,

I ні за що після вечері

Не міг він визирнуть за двері;

А перед тим як спать лягати,

З собою кликав хлопців з хати,

I ті невидною порою

Надвір з ним сипали юрмою

I чи стояли, чи ходили,

Допоки Яська “правив діло”.

Йшли потім в запічок і спали,

Туди ж вони і Яську брали.

Він усередину просився,

Лежав мовчком, не ворушився,

Боявся, певно, спати  скраю:

– Бо я з вас ковдру постягаю.

Яке ж тут буде вам спання? –

Виправдувався навмання.