ХV. «ПОЧАТКИ»³³

Минула ніч. І день крізь вікна

Вповза, знищає темінь звикло,

За піч, на хлопців, зазирає

I нічку з хати витискає.

У печі вже палають дрова,

І так їх склалася розмова,

Що гучно, бійко застріляли,

Немов пани заполювали.

Помились хлопці нехапливо

I всі з “даректором” почтиво

Постали в ряд під образами.

– Отож моліться... зі сльозами!

Щоб дав Бог здібностей, охоти

До вчення, вашої роботи,

Кмітливість добру, свіжу пам’ять,

Щоб розбиратися і тямить,

До книг щоб вабило вас певно, –

Сказав Михал синам душевно.

I хлопці щиро і сумлінно

Упали раптом на коліна

Й так запопадливо молились,

Що об поміст лобами бились.

– А по сніданку – до науки!

I без моєї щоб принуки;

Самі влаштуйте свій порядок,

Щоб і до книг, як до оладок,

Невідворотну тягу мали. –

“Даректор” з хлопцями мовчали,

Тримали голови нагнуті,

Допоки чулися напуття.

 – А ти, “даректоре”, знай діло:

Припри їх добре, лобуряків,

Щоб кожен з них пищав і плакав,

Щоб в їх макітрах аж кипіло!

Коли ж чого не зрозуміє,

Або невчасно задуріє,

Чи здійме зайву суперечку –

Став на коліна і на гречку! –

“Ого! – подумали хлоп’ята. –

Невже “даректор” так завзято

Нас при навчанні загнуздає,

Що в кут на гречку затягає?

Ну, що ж, побачим, поміркуєм,

А кпин і глуму не даруєм.

Нехай лише торкнеш за вухо –

Ітимеш ти надвір, псяюхо,

Один без нас, як темно стане...

І що запієш тоді, Йване?”

Але наука виявлялась

Не так страшною, як здавалась.

“Даректор” видався  зичливим

І аж ніяк не вередливим:

Умій лише із ним годитись,

Ремінним вушком поділитись

Чи піднести пампушку, слухай, –

Не стане ж він трясти за вухо,

Та навпаки: тоді, нівроку,

В науці зробиш вірні кроки.

I тільки Владьо хибив часто:

Задач не брав ніяк і – баста;

Як з ним “даректор” наш не бився –

Ну ані руш, якщо спинився;

А ні – на зло бридню городить,

І не знаходиться з ним згоди;

Чи просто дражниться, сміється,

I взять за вухо не дається.

Тоді “даректор” відступався,

Тоді до іншого звертався.

А ще були й такі огрішки:

Михал був сам письменний трішки

I підловив він раз Олеся:

В Законі Божім – ні бельмеса

Не тямив хлопець, ну нічого;

Адам і Єва, Каїн-вбивця…

Олесь і лає їх, і злиться –

Немов зурочено малого:

Два слова скаже – і запнеться,

Мов голова сама заткнеться

І стане як пустий бідон…

Олеся лають за Закон:

– Ото безмозкий недотепка!

А щоб ти луснув був, шелепко! –

Сміються всі, беруть на кпини,

А в чому він, сердега, винен?

Олесь покутує і плаче:

От причепилася невдача!

Він вліз на піч, увесь стулився,

Думки шалені поплилися:

“Що вдіять, як біді зарадить?

Куди б йому “Закон” спровадить?

Згоріли б ви були, “Початки”!

Порву їх вщент і – геть нападки!..

А що? Покремсати – і квити!

Але було щоб шито-крито!..”

Олеся тії міркування

Переросли в переконання:

Щоб не було в навчанні хибно,

Цю книжку знищити  потрібно.

Тож серед ночі наш “добродій”

Встає і крадеться, мов злодій,

З шухляди книги викидає

I під столом їх розтрясає,

А вже ненависні “Початки”

Порвав він люто, без оглядки:

“Святі Абрам, Ісак і Яків

Достойні долі небораків!”

Сувору вдіявши розправу,

Закинув далі все під лаву,

Немовби тут коти гуляли

I справ таких навитворяли

Своєю грою ненароком;

Олесь шухляду ставить боком.

Послухав: ні, ніхто не чує, –

Навдибки в запічок прямує.

Назавтра вдосвіта, раненько,

Турбота матір підіймає.

Вона підводиться, зітхає, –

Роботи віз її чекає, –

I гараздує наша ненька;

Найперш запалює свічинку,

Сідає прясти на часинку,

Допоки печі не розпалить, –

Відтак робота валом валить.

Слідом і дядько пробудився,

У вікна глянув – не спізнився?

– Ох, треба ж духом узуватись

I з молотьбою поспішатись,

Бо миші збіжжя поточили, –

Бодай би їх коти поїли. –

Олесь не спить – увесь в тривозі:

Що на сьогоднішній дорозі

Його з “Початками” триває?

І чим скінчитись хитрість має?

Лише згадає про “Початки” –

Душа одразу лине в п’ятки.

Підвівся дядько, щось шукає

I раптом голосно питає:

– Овва, хто ж книги так розкидав?! –

Олесь нічим себе не видав,

Заплющив очі і чекає,

Чекає, як-бо далі буде.

– Та що ж це скоїлося, люди?!

Спимо собі й не маєм гадки!

Так розпанахати “Початки”! –

Одразу дядько втягся в слідство. –

Яке пороблено каліцтво! –

I мати прясти перестала,

Плечима в подиві знизала.

– А це коти, напевно… Кляті!

Як вихор, носяться по хаті,

Щоб ви пропали в завірюсі! –

Олесь удячливий матусі,

Бо в тон йому вона трапляє

I на котів вину складає.

Піднявся батько, щоб під лаву

На дивну глянути прояву.

“Все буде добре. Хай би тато

За це не взявся заповзято”, –

Олесь під ковдрою гадає,

А страх його все більш гойдає.

Біля книжок тут всі зійшлися,

I розбирання почалися.

“Початки” довго розглядали,

Як їх “коти” пошматували.

Олесь за піччю веселіє,

Але піднятись все не сміє,

Щось здуру щоб не наплести,

На вірний слід не навести...

“Ні, треба встати, – шепчуть губи, –

Так недалеко і до згуби!”

Його аж коле під лопатки.

Встає, встромився на “Початки” –

Та раптом в сльози! Як заплаче!

– Ах ти, холерина котяча! –

Олесь нестямно розгнівився –

Куди і сон його подівся.

Котів нещасних б’є, ганяє,

Нещадно в сіни викидає,

Мов за “Початки” ті роздерті

Котам замало навіть смерті.

– Дарма, це Каїну не шкодить:

Нащо в оману Бога вводить?

Нехай братів не забиває! –

“Початки” дядько розглядає,

Киває хитро на Олеся:

– Нема ні Сіма, брат, ні Хама,

Роздерли вдрузочки Адама,

Десь Єва блима з піднебесся,

Ніде не видко Соломона,

Кіт на хвості умчав Самсона.

Ще тут Ісайя і Агей,

Пророк Ілля і Єлисей.

Постав тепера Богу свічку,

За ціп берись, за сочевичку,

“Початки” ж сунь іди під стріху! –

I аж заходиться від сміху.

– А щоб вони повидихали!

Чому задачника не рвали? –

Владько страждає в повній мірі.

– Дає ж Бог іншим не по вірі,

Таке мені не випадає,

Мене все добре обминає. –

Тут навіть батько обізвався

Тим, що легенько засміявся.

Олесь відчув – минулось лихо.

I сам себе він хвалить тихо,

Душа до того прояснилась,

Немов гора з плечей скотилась.

Він і радів, і так втішався,

Що з тим Законом поквитався,

I цілий день був – чисте свято,

Мов скрізь співали янголята…

Радів надмірно і – зурочив:

Приходить батько проти ночі,

Олеся з запічка він кличе

Та в ніс йому “Початки” тиче:

– І щоб були, ти чуєш, цілі!

Бо ремінець відчуєш в ділі;

Коли їх знов порвуть коти,

То шмаготи одержиш ти! –

На певне місце сина-блазня

Отець киває: “Буде лазня!”

Олесь, тужливо стріпонувшись,

Пошився в запічок, зігнувшись.

I довго він заснуть не може:

Знов Лот, Абрам... Премилий Боже!

В очах “Початки” мерехтять, –

Не відпихнуть, не відігнать;

Ізнов повернеться рахуба,

Знов сльози, кривда – чиста згуба.

Одне Олеся утішало –

Що й Костуся біда спіткала,

Бо він на “Вірую” сів маком, –

Обом недобре, неборакам!

I тут Олесь говорить брату:

– Закинем книги в сніг, за хату, –

Ти “Вірую”, а я “Початки”,

I враз полегшають порядки.

– Так битимуть! – То що? Поплачем,

Зате потому вже поскачем!

– А тато книги знов дістане?

– Ну й що? Туди ж їх! Не біда!

А там надійде Коляда,

А там, дивись, весна настане...

Який ти, брате, боязливий!

Чи ж нам боятись грому, зливи?..

Не бійся, братку, анічого!

Шпурнемо їх у сніг з-за рогу.

І затаїлись – ані слова! –

I піде все у нас чудово.

– Ні, так не варто нам робити,

Бо тато наш і так сердитий!

– То ти не хочеш?

 – Ні, боюся!

– Один і я, брат, відступлюся, –

Сказав Олесь, і спохмурнів,

I в думу голову встромив.

Та вже в не дуже довгім часі

Він скрізь, засмучений, тинявся,

Бурчав собі, шпурлявся снігом,

Все становив доверху дригом.

– Бодай вони були згоріли!

Ну де це їх чорти поділи?..

– Яка тебе гризе дурнота? –

В питанні неньки злості нота

Украй Олеся пригнітила.

Зирнув на матір він немило.

– Нема “Початків”! – Знов “Початки”?

Коли вже будуть їм кінчатки? –

Всі перетряс Олесь куточки,

Довкіл обнишпорив ладочком;

Де не шукав свою пропажу…

Понанаробив розгардіяшу —

Ну хоч ти з хати вибирайся

I тих “Початків” одцурайся, –

Усіх допік, довів до змори.

– Мо’, їх забрав Мартин з комори? –

(Мартин недавнечко з кватери

Приносив щось, якісь папери).

Олесь Мартина приплітає

I все шукає та шукає...

I аніяк не знайде втрату.

А тут і батько шусть у хату!

I, не говорячи нічого,

Рвонувся зразу до малого!

Аж задрижав нестримно, люто.

Пасок мотнувся вгору круто,

I вмить безжальна шкуратина

Геть обпекла Олесю спину.

Олесь зайойкав верескливо,

Упав і знов схопився живо;

Дітва у плач, у крик, у сльози,

Порозбігалися, мов кози;

А батько, злістю розповитий,

Олеся б’є несамовито;

I мати ради дать не може –

Так міцно батько розгнівився.

Дав Бог, Ксаверій тут з’явився.

– Покинь, Михале! Стій, небоже!

Доволі, хай тобі морока,

Забити можеш ненароком! –

Антось на крики вбіг до дому,

Насилу вирвали сірому.

А батько все питав крізь гнів:

– Куди “Початки”, гаде, дів? –

Олесь, невдягнений і босий,

Летить надвір, без сил голосить,

За хлів імчить він без оглядки:

– Та ось вони! Осьо “Початки”!

I мушу я таки відзначить, –

Нехай тут правду кожен бачить, –

Що непривабна ця подія

Урозумила “лиходія”.