ХVІІ. ВОВК

В буденні дні вставали рано:

Нема коли вдавати пана,

Не сенс чекати і принуки,

Коли роботи,  як грязюки:

То те, то інше —  каруселлю…

Сідала мати за куделю;

Тепліш мужчини озувались

І за свої заняття брались.

Допоки геть не розсвітає,

Михал Антосю помагає:

Кінчати треба з молотьбою,

Щоб не висіла над тобою.

“Даректор” з власної охоти

Щодня на тік робив нальоти,

Бо він був хлопцем трудовитим

I до роботи страх сердитим;

Хоч і малий, не надто дужий,

Одначе хвацький, небайдужий!

З двора вертається до хати –

І нащо б зайвий клопіт мати?–

Ні, по дорозі вхопить дрова:

Він услужити всім готовий,

І в першу чергу господині,

Бо до вподоби це хлопчині.

Раз він підбором зачепився,

З дровами так і повалився

На крок, не далі, від порога,

Але схопився, і нічого,

I тільки глянув на підбори, –

Був час, як ті не знали горя,

Як молоді були й  бадьорі

I на гулянках тупотіли,

А тут і йти вже не хотіли.

Отож і Владьо до роботи

Більш, ніж до книжки, мав охоти:

Любив він ціпом помахати

Або в бору пополювати,

Узявши батькову рушницю,

Тхора, лисицю чи куницю.

I батько нехотя змирився:

Що ж, цей в науці не згодився,

Он, може, з меншеньких щось буде,

Нехай вони вже йдуть у люди.

Олесь сидить, Закон читає

Або про себе щось гадає,

Затим у книгу знов уткнеться

I сам до себе засміється.

Чита Костусь “Родное слово”;

Склади осилює він знову,

Ті не даются, не виходять

I хлопця в злісний стан приводять,

Бо він – хлопчина нетерплячий,

Гнівиться часто, ледь не плаче;

Його підштовхує спокуса

Зневагу вдіяти Ісусу,

Який у книзі – на малюнку,

I Кость плює у книгу лунко:

Чому ж Ісус не помагає,

Коли таку він силу має?

А потім злість погасла, зникла,

Йому і прикро, і незвикло,

Себе він мало не кусає.

Ох, і дурну ж довбешку має!

У ній, безмозкій, вітер свище!

Його хвалили, а за віщо?

I Бог його хіба не чує?

І Бог йому хіба дарує

Такий страшенний гріх зневаги?

Ой-ой, Костусю, бідолаго!

І день новий встає над лісом,

Що білі пасма скрізь розвісив,

Той день недовгий, ледь помітний,

Але веселий і привітний.

Мороз береться, притискає,

По лісі лускає, гуляє

I тче хустки на бережку.

За ніч підкинуло сніжку.

Михал іде в свої обходи,

А холод зимньої погоди

І молодить його, і водить,

Це ж скільки раз отут він ходить!

Тут кожна стежка і доріжка

Йому давним-давно знайома –

Михал у лісі наче вдома:

Де не ступала його ніжка!

Яких куточків він не знає!

Михал іде, сліди читає!

Тоненький осьде ланцюжок

Ліг так хупаво на сніжок –

То дві крапки, а то дві риски,

Мабуть, мишині то розписки.

Малюнок інший: слід трійчатий

В снігу посіяли зайчата;

А лис-хитрун, чуткий лисище,

Слідів шнурок потяг в лозище,

І слід в слідочок попадає,

Мов лапка тут одна ступає.

Михал іде. У лісі глухо;

Даремно звуки ловить вухо:

Навкруг безмовно і журливо,

I ліс завмер, зорить тужливо,

I тільки онде, в сосняку,

Лопоче сойка на суку

Та стука дятел несміливо.

Михал іде сумний, понурий,

I сам хмурний, і думи хмурі,

Як цей ось бір, снігами взятий,

Немов замовлений, заклятий.

Хоч ліс німий, та крізь журботи,

Крізь тишу зимньої дрімоти,

Крізь цей мертвотний сон зимовий

Веде з Михалом перемови.

У лісі кожен кут, місцина –

Горбок, полянка, деревина –

Своє лице, свій образ має,

Якісь пригадки викликає

З тих жмень, що пам’ять заховала.

Чого тут тільки не бувало...

Тут тінь витає лісникова.

Ну, хоч, скажімо, ця діброва!

Грибів тут влітку тьма велика,

Людей іде сюди – без ліку.

Тут крик, гармидер, гомін, співи…

Як кажуть – що кому приспіло.

А пан стерпіть таке не може –

І валить в ліс уся сторожа,

I там влаштовує нараду,

Як де хитріш зайти в засаду,

I все на цих людей мізерних,

Все з-за панів тих ненажерних.

Сиди, лови. А в тої діти –

Хлібця нема за що купити.

Але дереш і з сироти,

I винен, бач, не пан, а ти:

Злий не господар – знає всякий –

А злі господаря собаки...

А ця соснина обгоріла!

Тут, певно, повість вийшла б ціла,

Коли з саменького початку

Розповідати по порядку;

Але Михалу неприємно,

Бо й тут пан лаявся даремно,

А він стояв, світив банькaми

Перед людьми і лісниками.

Михал іде, і думи ходять,

I на одне його приводять:

Ну як-таки землі придбати,

Щоб служби клятої не знати?

Тоді пани вже не зашкодять.

Та тільки ось де заковика:

Купити землю – не індика,

Тут гроші треба, і не мідні...

А гаманець обсіли злидні!

Де взяти? Розум вже не діє,

Та все ж Михал плека надію,

Незгасну думку в серці носить,

I думка ця – земельки просить!

Вона з ним завжди: в лісі, вдома,

Вона йому давно знайома.

В очах видовища квітчаті...

Немовби він у власній хаті…

В уяві хата виникає:

Найперш – добротний вигляд має;

Стоїть при річці чи струмочку,

На ній два комини-грибочки

Червоноцеглі і форсисті.

У хаті є покоїк чистий,

А вікна світлі і привабні,

Колоди в зрубі рівні, ладні:

Широкі, цільні, без надточок,

I жовті – сонячний жовточок.

Стодола й хлів – нові, соснові,

Ґрунтовні всенькі побудови!

Та добрий сад, хоч невеличкий, –

Немає жодної в нім дички;

Навкруг земля твоя, шир поля, –

Роздолля тут тобі і воля!

Працюй, ледь вийшовши із хати…

Та годі мрії колихати,

Які й тебе заколихали!

О, хай би мрії явом стали!

У лісі глухо, тісно стало,

I тисне смутком ліс Михала,

Якась журбота віє з бору,

Душа жадає на простори,

I очі просять світла, волі.

Михал іде туди, де в полі

Б’є Німан шлях свій, колобродить

І ліс, вихляючи, обходить;

Тепера він морозом скутий

I від людських очей запнутий,

I тільки жолоб, вгнутий низько,

Та лід, де снігом вітер хвиська,

Його дорогу визначали.

Застигло все навкіл. Мовчали

Сніжні розлоги величаві.

Згори, з-над Німана, недремно

Село зорило синьо-темне

І дим курився білуватий.

В снігу понуро мріли хати.

Михал на гірці зупинився,

Стоїть, мов сон йому тут снився,

Місцин вбачає кілька зряду,

Які підштовхують до згаду.

Ось тут колись – давно було то –

Землячка-дівчина, Дорота,

Купалась, бідна, й потонула,

I смерть її тут огорнула.

Так само тут була пригода,

Коли на берег, у негоду,

Роки два-три назад, весною,

Юхима винесло водою,

Якого тижнів три шукали,

Та й відступились, перестали…

Примара саме тут явилась –

Про це раніше говорилось, –

Як на воді, отам над виром,

Хтось, ще не визначений миром,

Сидів і з люльки затягався,

Та раптом згинув, як розпався...

Таємні ви, землі скрижалі!

Загадки носите чималі...

Михал раптово сіпонувся,

Зирнув за Німан і пригнувся,

З-за хвої хтиво виглядає

I дубельтівку з пліч знімає,

Увесь хвилюється, дрижить:

Сам вовк із піль сюди біжить

I править прямо на Михала!

Аж серце радісно заграло:

“Стривай же, братику вовцюго!

Уже ж зустріну, волоцюго!”

А той – сніги зрива, летить,

Лише хвостяка миготить.

Ач, десь йому вліпили жаху.

“Ану ж, не дай, Михале, маху!”

Курки він зводить, не моргає,

Здається, вклякли і ліси...

“Не так ти чосу ще даси!” –

Михал неспішно прикидає.

А вовк до Німану домчався...

Ховає берег річки гладь –

Він буде тут хвилин за п’ять...

“Тримайся ж, брате, бахни вчасно!”

Михал завмер – стара закваска:

Вже ж недалечко та розв’язка –

Ось-ось появиться звірюга!..

Та вже підшептує напруга:

«Вовчиську буть давно пора…»

І що це, справді, за мара?

Стоїть Михал, поводить оком,

Мов заблудився ненароком,

А руки все ще дриготять.

Ну, хоч би гада настрахать!

I де він дівся? Де, проклятий?

Михал кумекає завзято,

Та не второпає ніяк,

Біжить управо навскосяк:

Можливо, там його спіткає,

А ні, хоч в снігу запитає.

Але й туди прибіг дарма:

І духу там його нема.

Вернувся – те ж! Сказитись мало!..

Аж піт липкий пройняв Михала.

І тут на Німан він рвонувся,

А як зирнув, аж спотикнувся,

I все в нім знову задрижало,

І навіть шапка ледь не спала, –

Нарешті він про все дізнався:

Вовк в ополонці вайлувався!

Михала вгледів – лясь зубами!

I вирла блискають вогнями.

Михал рушницю скинув ловко

I хоче вистрілить у вовка.

Одначе зброю опускає

I вовка зблизька розглядає,

А він – ось тут, бери руками,

Завис на лапах, мов у ямі;

Вода глибока, лід похилий,

І бідний вовк, нап’явши жили,

По льоду кігтями довбає,

Зубами й носом помагає,

Увесь пружиниться і б’ється,

Але нічого не вдається,

I все спада у вовка сила.

Та страшно вмерти, жити мило!

Останні силоньки збирає,

Міцніш на лапи налягає,

Та їх нема за що вчепить,

Вони слабіють кожну мить

І тільки сковзають та й годі,

Перебирають край опори,

Нема надії у потвори

У тій його біді-пригоді, –

Нема, вовцюго, порятівлі,

Даремні всі твої зусилля!

І ти недовго, вовче, в стані

Вести з водою тут змагання.

Слабіє вовк і обмерзає,

А плин все більше затягає,

І, борюкаючись з водою,

Він повернувся головою

І кинув погляд на Михала.

Очима злісно вже не косить,

Зорить, немов рятунку просить...

Тьху, чорт! Аж ніяково стало –

Так очі жалісно мигтять,

Ну як ти станеш тут стрілять?!

Іще раз бідний вовк рвонувся,

На спину раптом повернувся,

Завив на мить: як гинуть шкода!

I – шусь під лід, немов колода!

I зникло все: життя, змагання

I невситимість полювання.

Михал стоїть і розмишляє,

А потім голову скидає,

І так йому спитать потрібно,

Хоч тут нікого і не видно:

“Ну, що на це ти, брате, скажеш?”