ХVIII. ЗИМА В ПОРІЧЧІ

O чарування днів погожих!

Ти зникло в часу хвилях Божих;

Лише згадками, в снах неначе,

Живеш-гориш у днях дитячих.

Далеко від місцинок рідних

I днів голодних, непривітних

Давно вікую³⁵. Оживаю,

Як рідний край свій спогадаю;

Я ним живу, я в нім – душею,

Серденьком, сутністю всією

Завжди. Як в’язень прагне волі,

Так рвуся я в свій світ роздолля

На землю піль і нив благеньких,

Стежинок і доріг кривеньких,

Що м’яко в’ються серед жита

Або по лісу гордовито.

І встануть вислідом нудьги

Малюнки серцю дорогі,

І тремко душу зачіпають,

“Іди до нас! Іди!”– гукають.

Благословенним час той стане,

Як до людей своїх нагряну,

Куточок любий привітаю,

Життєву радість там спізнаю.

О рідний краю! Краю туги,

Недолі, гніту і наруги!

Коли ти збудеш люте горе,

Що і тепер там, як і вчора,

Як і раніш, тебе вбиває,

Гіркотним жалем овіває?

І в час руїни і терпіння

Бодай не стерпить і каміння

Твоїх полів, глухих просторів,

Де жах війни пожежі морем

Пронісся дико і безжально,

Щоб не заплакать з того глуму,

Який людина – звір! – в бездум’ї

Людині чинить так брутально!..

О краю милий мій! До болю

Злучитись хочу я з тобою,

В твоїх полях позичить силу,

В твоїй землі зійти в могилу...

Святе дитинство! Пам’ятаю

Зими прихід у нашім краї.

Стоїть над лісом шум журботний;

По небу хмари, мов полотна,

Північний вітер розстилає,

I біль над далями звисає,

I тихо – наче у склепінні,

А ліс зажурливе моління

Осіннім гомоном вінчає

I мовчки зиму зустрічає.

Запона біла все густіє,

Все ближче й ближче снігом сіє.

I ось над хатою, над серцем

Сніжинки весело гуляють,

Садок і дворик застилають

Пухким білесеньким ряденцем.

I тут терпіння вже не маєш:

Кожух на плечі накидаєш,

Біжиш надвір, мов навіжений,

Кричиш, гукаєш невтоленно,

Землі не чуєш під собою

I ловиш білий пух рукою.

Вгорі – зирнеш – мов рій бджолиний,

Снуються стишено пушини,

Десь м’яко спотайки зіткнуться,

А там – і в пари поберуться.

– Ого сипнуло! – дядько каже. –

Відтак зима напевно ляже!

За санки час, Костусю, братись,

Вже буде, пак, де розгулятись!

Костусь вдоволений, щасливий:

Світ гулів став ще більш вабливий,

З небес насипалась додача

До кола грищ його хлоп’ячих,

І він од радості трясеться,

В пухкому покриві товчеться...

Сніжок рішуче і помірно

Все порошить. А ліс сумирно

Стоїть, мовчить і все світліє,

Немов, здається, веселіє.

Назавтра встанеш – всюди зміна:

У хутрах пишних клен, вербина,

І всюди чисто, біло сяє,

Ну просто віченьки вбирає.

Стовпці в парканах, мов солдати,

Що в струнку витяглись на чатах,

Башлик, шапки – нові, чудові,

“Ура!” гукнуть тобі готові.

Бере лопату дядько з хати

I відгрібає сніг завзято.

На тік веде, в хлівець доріжки, –

Не хоче вдень турбот ні трішки,

Бо вдень на річку і на тоні

Податись має ще Антоній.

Рибалка справжньої породи,

Всіляких риб він звідав ходи:

Коли яка з них нерестує,

Що по смаку, чого бракує...

I норов кожної він знає,

Про них трактат він прочитає –

Та так, що любо і послухать,

І дивуватись, лоба  чухать.

I все не з книг добуто вперто,

Не з слів начитаного ферта,

Яких тепер повсюдно досить;

Усе це власний розум носить,

Своя мозолилась голівка,

А не чиясь пуста дубівка.

Бере Михал свої цяцянки,

Що до рушниць мисливці мають;

Тепер зайці в лісах гуляють,

Їх уполюєш без приманки,

Тим більше є гончак хороший –

Чом не пройтися по пороші?

I ледь розвидніло-задніло,

У неньки снідання поспіло,

Але її всі підганяють,

Хутчій розбігтися жадають,

Кому куди – у чім хто чільний, –

Бо день висвітлюється вільний.

– Покинь, Михале, сучку дома,

Мо’, де забився тхір між лому:

Вдовж річки сліду – достолиха,

Снують в корчах собі спідтиха. –

І до тхорів був дядько рвучий,

А тхір тепер гладкий, товстючий:

У Свержні Іцька й Мовша спроста

До шкурки влипнуть, як короста.

А Такса нюх такенний мала,

Що за тхорами помирала.

– Залиш собі, нехай пов’ється, –

На просьбу батько піддається.

І Таксу в хаті зачиняють,

В ліс із Сівалкою рушають.

Виходить батько першим з дому

Місить сніги по бурелому.

На нім кучомка зелененька,

Кожух короткий, червоненький,

Широкий ремінь блискотливий,

Що стан охоплює дбайливо.

На мідній пряжці лось красує,

До бляхи жовтої пасує;

Навкіс кожух перетинав

Пасок, що форсу додавав.

На тім паску – значок блискавий,

А на плечах – шнурок хупавий.

І ось як батько вийде зрана,

А з-за плеча стримить рушниця,

І все останнє як годиться, –

Насправді, схожий і на пана!

I дядько довго не чекає,

Він Костусю мовчком киває;

А той давно цілком готовий –

У них раніш була домова

На луг майнути, щоб добряче

Там попсувати сон тхорячий,

Загін на річці поладнати

І вершів ще понаставляти.

За пояс дядько запихає

Свою сокирку, Таксу кличе,

Шматок оладки в ніс їй тиче

I геть за двері випускає;

Костусь з начинням біля хати

Уже стомився їх чекати.

Зустрівши Владя біля плоту,

Прокаже дядько весь порядок,

Бо той, налускавшись оладок,

Згубив до клопотів охоту.

Та дядько – слово, Владьо – друге,

Щеня щеням, в зухвальстві ж – псюга.

I дядько часом загориться,

Готовий неслуху по пиці

Своїм жорстким проїхать пальцем,

Бо як інакше з цим недбальцем?

Нарешті, плюнувши сердито,

Руша і б’ється об корито,

А вслід йому регоче Владьо.

– Посмійся, гаспиде, – в досаді

Антось йому, – дасть Бог, вернуся –

Розквашу кирпу, не збоюся!..

От сучий син, аби супроти,

Лише б нажертись! До роботи

I на вірьовці не затягнеш,

У ліс побігти тільки прагнеш.

Ну, дідька дам тобі цукерку!

Підсуну дулю в табакерку! –

Бубнить Антоній сам з собою,

Все не відійде від “двобою”.

І довго Владя дядько журить,

Костусь також брівчата хмурить:

I він на брата кривду має,

Бо Владьо дядька зневажає;

А дядько лан пройти не встигне,

Як злість його згорить, остигне...

Задравши хвіст уверх трубою,

Сама вдоволена собою,

Снується Такса між кущами,

Біжить, спиняється в нестямі,

Наставить вуха, наслухає,

Свій ніс ушима провіряє

І не рухнеться – як застигне,

Підніме лапу і не дригне.

А дядько Таксу пхне нестрого:

– Шукай тхора! Шукай, небого! –

І Такса кинеться стрілою

Туди, де густо, чередою

Стоять покручені вільшини,

Під їх таємні пазушини.

І часто в пошуках спасіння

Заб’ється тхір поміж коріння.

Тоді всіх запал опанує.

Завзяття Такса не шкодує:

Дере, пищить, скавчить зарізко,

Бо знак дає, що здобич близько.

І дядько весь як на пружинах,

Як вепр, гасає в галузинах,

Туди зирне, сюди попхнеться,

Ну, на частини просто рветься.

– Постій отут! Гляди пильненько,

Він тут, голубчик наш, близенько!

I не промаж, не дай, брат, маху –

Лупи лопатою без страху... –

Та дядько слова не кінчає,

Як блискавично кіл хапає.

– Тхір! Тхір! Тримай його! – голосить,

Гарячка дядька так і носить,

Біжить, тхора наздоганяє,

Напоготові кіл тримає.

Костусь за дядьком пре щодуху.

– Держи тхора, держи псяюху! –

А тхорик бідний в кущ забрався,

Нема рятунку, відбивався,

А то на Таксу й нападає,

Хапа за мордочку, кусає,

Ще й дряпа, смороду пускає,

Але ніщо не помагає:

Товчем його, дубасим, давим –

За шкурку голову віддав він.

– Оце, Костусю, брат, удача! –

І дядько, радий, ледь не скаче,

І гладить Таксочку, і лаще,

Мов доню любеньку, найкращу;

Вона ж за ласку, добре слово

На смерть, на все піти готова:

Очима в вічі так і сяє,

Вихлястим хвостиком мовляє…

Хоч дядько наш і не мисливий,

На дичину йти був щасливий.

Тож часом, правда, вельми рідко –

Я сам у цьому був за свідка –

В ліс і надумає піти,

Зайців щоб злегка потрясти –

А їх водилось там багато.

Ось у недільку раз чи в свято

Антось готує полювання.

Дає наказ він хлопцям зрання,

Хоч ті самі і без наказу

Охоче згоджуються зразу, –

А наш “даректор” особливо, –

У ліс збираються шумливо.

– Берімо тріскачки, клепала!

Чи інші звучні калатала! –

Говорить дядько нам. – Нічого...

Таку зацідимо тривогу –

Усім зайцям дістане страху! –

Дає “даректору” він бляху.

– Оце бий, грюкай чим попало,

Якнайгучніше щоб звучало –

На всеньку Сверженську гряду! –

Олесю дав сковороду,

Перегорілу і брудну,

Та надзвичайно голосну.

– Напилок з ручкою бери ти,

Двома кінцями щоб гатити;

Ось Костусю я дам дзвінок,

А ти, як старший, дми в ріжок, –

Таке гуртом ушкварим грище,

Що ліс застогне і засвище,

Там неживий – і той прочнеться,

Коли облава в нас почнеться!

Ідуть у ліс. Антось завчасно

Все розказав, щоб стало ясно:

Звідкіль яку займати лаву

I як саму робити справу,

Куди і як зайців зганяти

І де він буде сам стояти.

Антось позицію займає,

Щасливих наслідків чекає,

Коли зайців шугнуть неждано,

І уявля себе за пана.

Ліс пробудився від бряжчання,

Від всього шуму полювання:

Із криком, громом, ляскотінням

Гуде ліс зверху до коріння.

“Даректор” рветься на кавалки:

Зламав на блясі вже дві палки,

Грюкоче люто, лементує, –

Такий там ґвалт – хай Бог рятує!

За пень ногою зачепився

І змовк лише, як повалився...

Олесь гримить сковородою,

Що на його дісталась долю.

На ній видзвонює він рвучко,

Але напилок випав з ручки

І в сніг далеко залетів...

Ніде не бачили зайців,

I дядьку стрелить не вдалося,

Але почули від Антося:

– Забили зайця не забили,

А шуму-грому наробили.