|
ХХІ. ТАЄМНИЧІ ЗВУКИ
Бува таке: у стужі люті,
Коли річки всі льодом скуті
I все під холодом дубіє,
Нараз – теплом тобі повіє,
Південний вітер хмар нагонить,
У вікна дощ рясний задзвонить,
Зі стріх забризкає вода,
Що сніг безжально поїда.
Губляє ліс важкі убори,
I шум новий на лад бадьорий
Над бором лине тиходзвонно.
I фанабериста ворона
“Весна-весна! Грязь-грязь!” – співає,
Весну вже ніби зустрічає.
Поміж вільшинням із жагою
Криниця чорною стягою
На світ зирнула, лід пробила,
В старих корчах заговорила.
I полисіли косогори,
Водою повняться розори,
Струмки змагаються у герці,
I лід роздувся на озерцях;
Дороги в полі всі псуються,
Об криги криги з шумом труться,
I луг заповнився водою, –
Все – наче справжньою весною.
Та це лише лукаві жарти:
Тепла від зим чекать не варто –
Зима свого не подарує
I злісно вітром завихрує,
Та так потягне, так заграє,
Що навіть дихання збиває.
I виють в полі хугавиці,
Як за труною молодиці,
На ліс накидують намети,
За мить надмухують замети.
Ворона гонору збавляє
Та знов до смітника літає,
Покорм шукаючи, яріє,
На краки дзьоба не розкриє.
Дерева скрізь у білім пусі,
“Залисся” в білому кожусі;
Річки, озера – до шпарини –
Під гнітом білої шкорини.
Лід на лугах, як люстро, сяє,
I сонце зрідка в нім гуляє...
Настане ніч – і всюди тихо,
Хіба завиє де вовчиха
Посеред хащі в темнім лісі,
І знову тиша хоч молися...
Одначе що це, що за гуки?
Звідкіль вони? Чиї то руки
Невтомно гатять молотками,
Немов змагаються з віками?
Які умільці там майструють?
I що кують? Над чим працюють?
Не зрозуміти, ніч все криє,
А луг тріщить, гуде і виє;
То звідти лускіт той лунає,
Неначе дідько ремигає,
Чи заскавчить, а то застогне,
Аж все навкіл здригнеться й охне;
То десь сокира ніби теше,
То хтось закашля чи забреше.
Гу-гу! – щось гухне, здригонеться.
Бах-бах! – на звук той озоветься,
Аж відгук лісом засокоче
Та дрібно сміхом зарегоче
То там то сям... та як засвище –
Немовби там бісівське грище!..
Всю ніч від Німана й від річки
Чуть скрізь гомінки-переклички
Жахні, неясні і таємні,
А разом з тим якісь приємні!
Та ніч стихає; в твані темній,
В пустелі грізній і недремній
Зірки моргають незлостиво,
Як найдорожчі намистини, –
То поодинці, то гуртками,
То діамантними рядками;
Від них пучками сухозлітки
Навкіл розсіюють лелітки,
Які горять, живуть і грають –
Мов очі там чиїсь моргають;
Та в небі десь далеко зрідка
Над лісом раптом стане видко:
Вогненна висвітиться стрічка –
То золота мигне зірничка.
Ось вийдуть хлопці разом з хати
У час такий, як небо шати
Розпне вгорі над темнотою
I віє згодою святою.
– Та цитьте ж ви, несамовиті!..
Ой, що ж це діється на світі? –
I хлопці разом затихають
I на Олеся позирають;
Олесь завмер, задуми повний,
В бік лугу дивиться, безмовний,
Туди ж і руку викидає:
– Он! Що, не чуєте? Стріляє!
– А що ж це, хлопці? Ось так диво! –
“Даректор” шепче полохливо. –
Невже з Несвіжу б’ють гармати? –
I Яська кинувся до хати.
– Ой дядьку, тітонько! – голосить,
Його туди-сюди аж носить. –
Благаю, вийдіть, ну, ідіте,
Там щось гримоче, поглядіте! –
I так заойкав, так заохав,
Що всіх у хаті наполохав.
– Тобі я, хлопче, мало вірю:
Перебираєш трохи міру, –
Антось нерадо обізвався,
Але за двері спрямувався,
Кожух накинувши на плечі;
I мати прядку біля печі
Тим часом, вставши, полишає,
Надвір за ними поспішає.
Стоять всі мовчки, терпеливо
I ловлять вухом дивне диво.
А луг бубнить таємно, глухо,
Неначе в кадуб дідько буха.
– Ну що це, що це за прикмета? –
“Даректор” стишено питає;
Самого страх до п’ят проймає.
– Ех, Яську мій, іде комета!
Кінець! Попали ми в тенета! –
Антось говорить, ледь не плаче. –
Пропав ти, Яську-небораче,
I не обнімеш батька й матку,
І не побачиш рідну хатку –
На це, небоже, й не надійся!
– Та що ти, дядечку, не смійся, –
Антося хлопці обступили,
Навперебій загомоніли.
– Ідіть у хату! – каже мати. –
Вже краще в хаті “загибати”. –
Кмітливі хлопці схаменулись,
Що в чомусь явно обманулись,
I стало їм ще більш цікаво:
У чім же тут і справді справа?
Антось у хату йде, регоче,
Тлумачить зараз же не хоче:
Охоту мав-таки, признатись,
Він трохи з Яськи посміятись;
А хлопці голови скрутили,
У хід всі здогадки пустили,
Себе щосил, щодуху кваплять,
Але на слід ніяк не траплять...
– Ну, дядьку, годі вже сміятись:
Самим нам тяжко розібратись,
Звідкіль такі взялися звуки?
– Ти ж викладаєш тут науки,
А перший чиниш тарарам…
Про це ти мусиш знати сам:
Який же вчитель з тебе, брате?
Не так тих знань, либонь, багато
В твоїй голівці, мій небоже!..
Ну, хто “даректору” поможе? –
Всіх учнів дядько оглядає:
– Костусь, напевне, відгадає...
Ану, Костусю, вжар навкидьки!
Адже це просто, очевидьки! –
На Костуся усі зирнули,
Та відповіту не почули.
– Кажи сміліше! Що марудиш?
Де посковзатися ти любиш?!.
– Ну, сто дурних в одній оселі! –
Промовив батько наш з постелі;
Він там дрімав, тепер піднявся
I сам в розмову цю вмішався,
Поставши поруч з дітлахами.
– Невже ж у вас бракує тями
Таку дурницю розгадати?
По морді тільки й надавати,
Тоді б кумекали науку,
Знайшли б причини грому-грюку! –
Мовчать, нагнуті, очужілі,
Сидить “даректор”, мов на шилі, –
Не бачать рішення курйозу.
– Та лід же це тріщить з морозу! –
Костусь з Олесем випадково
Гукнули разом, слово в слово.
Тут батько зразу відпустився,
Повеселішав, прояснився.
– От молодці! Малі, а перші!
Бач, обкрутили старших менші!
Хоч той – “верста”, а цей – “даректор”,
Та ще й тлумачник, ще ж і лектор...
– Фе! Сором вам! – і дядько журить,
А Владьо згірдно брови хмурить.
– Я ці мудроти-каламути
Три літа вже як встиг забути!
– О Соломоне наш ти ранній
І в рахуванні, і в читанні,
Скажи ж нам ти, украй письменний:
Чому так грима лід надземний? –
Нова звалилася задача;
Потіє Яська, ледь не плаче,
Сказав би щось, але тріпоче,
Губляти гонор свій не хоче,
I Владя муляє неслава.
– Тут справа, бачите, цікава, –
Антось вже сам почав тлумачить. –
Отож була ця повінь, значить,
Вода по лузі розлилася
Та льодом хутко і взялася,
Мороз підскочив та притиснув,
Вода і збігла, лід повиснув,
Тепер донизу опадає,
Але ж, товстий, вагу він має;
Між льодом тим і шаром глею
Чи, може, мерзлою землею
Порожнє місце зостається,
I ось, як брила здригонеться,
Вона і гухне, як гармата...
Ну, зрозуміли, небожата?
– I я так думав,– Ясь озвався, –
Та тільки мовити боявся.
– I я давно про все це відав,
Але мовчав... – Безмозкий ідол! –
На Владя батько напустився. –
Дивись: ти, бачу, розпустився!
Мовчав би ліпш та щось кумекав,
Та не до речі менше пхекав...
Пуття не буде з тебе, хлопче:
В багно життя тебе затопче
З оцим твоїм навчанням разом,
I будеш вік ти дьогтьомазом!
– Ну, що ж, і мазати – не хиба,
Аби який шматочок хліба, –
Тужливо Владьо зазначає
I сміх загальний викликає.
– А ось і я питання маю!
Тепера я вас запитаю, –
Костусь до старших промовляє,
Чим батька гніву позбавляє. –
А що, скажіть, зірниця значить,
Яку ніхто, мо’, і не бачить:
Вона, мов блискавка, відсяє
I згасне. Де ж вона зникає?
I до землі не доліта,
А просто якось пропада? –
I всі замовкли серед хати:
Мабуть, непросто відказати?
– Ага! – тут хлопці підхопили. –
Тепер і ми вас прищемили.
– Ну й що, що гинуть ті зірнички?
I клопіт буде невеличкий,
Коли причини знать не будем:
Який від них поживок людям? –
Бере сам батько перше слово. –
Зірки, що падають, – не нове:
Вони щоночі виникають,
Але без сліду пропадають.
То – тайність Божого престолу,
Яку ми, люди, мо’, ніколи
I не спізнаємо як треба,
Бо то одвічна власність неба.
– Чому? Дізнатись, мо’, й належно, –
Говорить дядько обережно, –
I, певно, відає наука,
Що астрономією зветься,
Звідкіль тут що і як береться.
Хоч і мудрована то штука,
Але ж як будете учитись,
То можна сенсу долучитись,
Бо, як колись учився сам я,
Нам щось про них казали в школі
I поясняли все доволі,
Та ті знання втопила пам’ять…
– I я, – тут мати засміялась, –
Сказать хотіла, та збоялась,
Як і “даректор” наш, небога.
Коли світи створялись Богом,
По зірці світлій чоловіку
Вділив Господь святий довіку;
Вона життям його керує:
I долю, й смерть його пильнує.
Чим із людей хто є значніший,
Тим блиск його зорі ясніший,
I гасне зірочка, зникає,
Коли доручений сконає.
Ось так на небі одночасно
Вона мигнеться і погасне,
Немов у сні хто здійме очі
I знов шугне в обійми ночі.
I небо звістку цю приклонить,
I ангел слізку тихо зронить...
Мій дід, як я була малою,
Під настрій, доброю порою,
Бувало, вів оповідання
Про отакі зірок зникання...
Іще казав: “Коли хто зможе,
Допоки згасне служка Божа,
Задумать щось у мент сіяння,
Того здійсняться всі жадання”. –
Малим ця притча добра, мила
Найбільш сподобалась і гріла,
I всі думки їх мимоволі
Блукали десь в небеснім полі;
Їх хвилював цей світ безмежний
I в нім життя – лиш їм належне...
| 
