ХХІІ. НА ГЛУХАРИНИХ ТОКОВИЩАХ

Відбув свій час понура-лютий.

Потроху днина прибуває,

Ясніше сонечко палає,

I річка рве кайдани-пута.

Іди вже, зимонько, в дорогу:

Віднуртувала, й слава Богу!

Оглянь опілля, нікудишня,

Чорніє там рілля торішня!

А згірки, глянь, порозумніли,

Бо вже так само полисіли.

І ліс веселий, сяйночолий,

I дуб сміється, хоч і голий.

А онде, чуєш: ллється пісня?

Вже не завчасна, благовісна,

Бо з неба сонячне проміння

Весільне ладить повесіння

I тче корону дорогу

Вінчати землю-молоду...

Пора вже, зимонько, складатись

I геть з кужіллю вимітатись!

Урешті-решт завирували,

Загомоніли перевали.

Чуть гамір, спів і шум усюди,

Мов у цимбалики і в дуди

Музик ушкварило без ліку,

Яких на бал хтось мило скликав.

Іде весна і гра на лірі,

Летять птахи, жвавіють звірі,

Життя повсюди виринає,

I пташка пісню зачинає.

– Весна чекається врожайна:

Вода шумує незвичайно,

Як грім далекий – густо, глухо,

I так приємно пестить вухо, –

Михал прийшов і так балака,

Повідомля про ці ознаки.

Костусь же чуло все приймає,

І шум той слухать вибігає;

I справді: звук такий цікавий...

Ой, до вподоби ці прояви!

Про що гуде вода розважно,

Так милозвучно, так протяжно?

Напевно, ця шумка водиця

І справді дивна чарівниця,

Коли завчасно стільки знає

I про врожай щось натякає.

I навіть тато йняв їй віри...

За день прийшов наказ з кватири,

Якого батько сподівався:

Щоб у Комлищі він збирався,

Бо глухарі затокували,

А їх до свята полювали;

Та завчасу, до полювання,

І вечорами, й на світанні

Туди на підслухи ходили,

За глухарями скрізь сочили,

Поки пани не завітали.

Два курені в бору стояли:

Один – ялиновий і простий,

А другий – рублений, з помостом;

Так ось, як панство наїжджало,

Отут воно і ночувало...

Лісник у власній будці гнувся;

Хоч до вогню він і горнувся,

Але виходило немило:

Один бік мерз, а той – смалило.

Михал зібрався, одягнувся

I в ліс поволі потягнувся:

У лісі ще сніги лежали,

Але зі згірків посповзали

I більш тулилися в долинах

Та по тінистих рівчачинах.

Зима і тут клунки збирала…

Михал ішов, думки зринали,

А з ними — образи вставали,

Що в серці відгук викликали...

I тут, бувало, хвиля кривди

І непокори як надійде,

Всього охопить, і сколише,

I гніву знак в душі напише.

Панам – потіха і забава,

Їм до смаку ця вбивча справа;

А ти, мов Каїн, волочися,

У будці тижнями тулися...

А часом трутню не догодиш –

“Пся крев” чи “дурня” миттю схопиш,

Словами чорними облає,

А то і гірше випадає.

Була б своя земля і хата!..

Ех, провалилась би, проклята

I служба ця, і панська ласка,

I доля бідного підпаска!..

Багато різних дум повстане,

Допоки будка з лісу гляне.

Між куренів огонь палає,

Михала Пальчик там чекає;

Туди підходить і Гавака,

Старий об’їждчик і служака.

Сидить Абрицький на колоді,

Вгріває ноги, люльку палить

І теревені звично править

Про всякі всячини, пригоди.

Чого він тільки не згадає!

В чиїй душі не побуває!

I плесконе, і посміється;

Панам нарівні дістається,

Бо пан Абрицький, невтолимий,

Крутився все життя між ними;

Був на Поліссі, на Волинi –

Це пам’ятається й понині!

Сидів з ним поруч Демидович,

Неподалік – і Астахнович,

Вже лісники немолоденькі,

У справах пильні, ретельненькі,

З якими можна чарку взяти,

А часом штрикнути у п’яти,

Чого Абрицький не цурався.

По службі трапиться промашка

Чи стала подругою пляшка –

Абрицький винного підкусить,

Та донести ж і пану мусить,

А там прибреше половину,

Аби знеславити людину;

Отож його остерігались,

I з ним на відстані тримались,

Хоч це у вічі не казали.

Та лісники пригоду знали,

Коли Абрицький поперхнувся

I на Пшаварі посковзнувся.

Пшавара був лісник сердитий,

Окрім того, не в тім’я битий:

Міцний, тривкий, мов дуб старий, –

Таким байдужки й чорторий!

Геть дужий був він і суворий.

Одного разу у конторі

Цікавий дуже казус виник...

Пшаварів кінь біля драбинок

Стояв і тихо хрумав сіно,

Сінце моріжне, наче піна.

Абрицький верхи під’їжджає,

Коня свого там припинає,

Котрого хутко взрів Пшавара.

– А щоб на нього Божа кара!

Який то гад, який вужака,

Який то кручений собака

Пустив коня до мого воза?

– Яка, скажіть, страшна погроза?

I що за хамський тон мужицький? –

Озвався з гонором Абрицький. –

Ну, я пустив, то що такого?

Тобі який тут зиск, старцього? –

Пшавара скочив, як лелека;

Дуга була тут недалеко –

Якраз лежала під рукою –

Та за Абрицьким із дугою!

А той від нього що є сили

Гайнув, неначе ошалілий,

Але Пшавара здоганяє,

У хід дугу свою пускає.

Абрицький – нікуди діватись –

Спинився, кинувся кусатись!

Пшавара бій і цей приймає:

Схопив Абрицького, тримає,

Дає тому зубами здачі

I навіть гиркнув по-собачи:

– Якщо кусатись, то кусатись! –

Було всім з чого посміятись!..

В кінці сам єгер показався,

І сміхом просто захлинався.

По всіх позиціях побитий,

Абрицький збавив тон сердитий

I просить грізного Пшавару:

– Пусти, братко: поніс я кару!

Михал підходить, привітався,

З одним, із другим посміявся,

Їх жарти жартом відбиває

I лісників розвеселяє.

– А що, Михале, милий брате, –

Абрицький каже, – певно, хата

Була б зручніша, ніж ця будка?

– Хай їх могила візьме хутко:

Панів, глушців і інше лихо,

Було б тоді на світі тихо, –

Сказав Михал немов гнівливо. –

Беріть рушниці, підем живо

Та до смаку хоч постріляєм

I всіх глушців порозганяєм!

– А ти забувся, теж, їй-право,

Була пригода  прецікава,

Як наш Верига-свержанець

Вів на глушця крізь ялівець

Якраз лісничого самого:

Стрибне він кроки три, небога,

Та й стане сам і спинить пана;

Іще, мовляв, стріляти рано.

I ось до хвої дострибали,

Але глушця там не здибали.

Стоять Верига і лісничий.

– А де ж таки глушець, мисливче?

– Ось тут співав, паночку, вчора,

Та перестав чомусь, на горе. –

Верига очі опускає,

Лісничий звіром закипає

I хльось по морді за оману!

Ось як вслужив Верига пану!

– Ну, що ж, натрапив на такого;

А хай на іншого б на кого,

Ну хоч, скажімо, на Пшавару:

Задав би панові той жару! –

Гавака сповагу озвався;

Абрицький тільки облизався,

А лісники зареготали

I тим на бік Гаваки стали.

– Ну що, добродії ласкаві:

Чи не пора іти до справи? –

Абрицький очі піднімає

I туго люльку набиває.

– Рушаймо, справді, бо темніє:

Чень, позлітались, лиходії!..

Ех, брат, найнявся – як продався!.. –

Сказав Михал і сам піднявся;

За ним і інші повставали

I непоспішно почвалали,

Бо годі, справді, розм’якати,

Пора й токовища шукати.

Михал з дороги вглиб звертає

I далі, в хащі, забирає...

Ось він пружисто зупинився,

Стоїть і слуха, причаївся;

Іще поволеньки проходить,

Уважно оком ліс обводить.

Стоять навкіл мовчазно хвої,

Мов служки в панському покої;

Дрімають темряві ялини,

I мовкне в лісі спів пташиний.

I тільки дрізд свистячив штучно,

Мов на кларнеті, милозвучно;

Та змовк і він, і все зніміло.

У небі зірочка несміло

Над лісом вимерлим, темнистим

Зирнула оком променистим.

А ліс мовчить, глухий, таємний.

Михал – сам слух, але даремні

Його напружені вслухання:

Ніде ні звуку, ні шурчання,

I тільки  шум якийсь незнаний –

Немов гудуть гулкі органи –

Стоїть у вухах, грима, дзвонить

I незбагненне щось говорить...

“Чусь-сю! Чуг-ги!” – десь гук подався.

Михал немов чого злякався,

I серце в нім міцніш забилось,

I радість відкись об’явилась.

Глухар, неначе у покої,

Десь на суку товстої хвої

Розсівсь поважно і бурмоче,

А як співає – плющить очі,

Тоді нічого він не чує;

Та не суцільно він торкує,

На хвилю часто замовкає,

Тоді вже чулий він до краю,

Тоді замри і стій затято;

Почне співать – хоч бий з гармати.

Михал щось дивиться, зважає,

Напевно, місце примічає...

А кашель, пробі, так і душить.

Михал був ладен звідси рушить

До будки вже, але спізнився,

Бо ще один співак з’явився.

Перечекавши з півгодини,

Михал поволі, як належно,

Задкує звідти; обережно

Виходить знову на стежину.

Тепер на збір і він крокує,

Чогось веселий, ніг не чує;

А лісники вже всі у зборі.

Іде говірка серед бору,

I сміх, і жарти, навіть кпини.

Вогонь сливе до половини

Високих сосен досягає.

Абрицький рапорти приймає,

Хто чув глушця, в якому боці, –

Усе тримає він на оці.

А Демидович люльку смалить

І глухарів своїх не хвалить.

– Нема ніде, попропадали,

А мо’, за зиму поздихали, –

Рукою стомлено махає.

Тут нагадав йому Михайло,

Як він торік усім на диво

Зайчиська видобув щасливо,

Коли той здуру помилився

I сам у яму завалився...

I всі сміялись, реготали

I з того зайця жартували.

– А що ж тут вельми напинатись?

Та й ради чого так старатись?

Хоч вий всю ніч, як той собака, –

Одна і ласка, і подяка.

Михал ось – рідкісний служака,

А ні, медаль не начепили,

За промах в ложці б утопили.

– Ти маєш рацію, Амброже,

Та наш Михал інакш не може:

Натуру вже таку він має! –

Це Астахнович зазначає.

 Сміх, суперечки, гостре слово...

Ще довго тягнеться розмова.

Курінь живе, курінь говорить,

Допоки сон усіх не зморить.