ХХV. ЛІТНЬОЮ ПОРОЮ

Святий Великдень відтеленькав.

Береться люд за козубеньки,

За плуг, за борони, за сохи –

Пішов розгулюватись трохи.

Ріллею пахне скрізь, весною;

Гурти ворон, граки спорання

Новою ходять борозною.

Веселий шум і спогукання

Чутно до самого смеркання.

А в небі яснім, над полями,

Мов про майбутній хліб – піснями

І щебетанням-молитвами —

Впадають жайворонки хором;

Пісні стихають понад бором.

А бір усмішливий все чує,

Чутким відлунням він вторує

I співу-посвисту дроздів,

I трубам з лугу пастухів,

I тихій дудці за горою.

Весна видзвонює снагою.

Своєю все іде ходою

То на городі, то на полі –

І не спиняється ніколи;

I так у клопоті, в роботі,

Чи поневолі, чи в охоті,

Весна минеться, прийде літо.

Тоді щодня вставай до світу,

I вогнеока зоряниця,

Мов молоденька чарівниця,

Тебе зігріє милим сміхом,

Овіє духом чистим бору,

Полів, лугів, небес – простору,

Сипне розраду звислим стріхам.

Та тільки буде той достойний

Вітати ранком свіжим, гойним

Богиню ту золотолицю,

Її й пригорне як годиться,

Її й натішиться красою,

Хто сам обмиється росою.

За кілька днів до косовиці

Косар загляне на полиці,

Щоб молоток знайти і бабку:

Робота йде, не спи у шапку.

Огляньте, браття, добре коси,

Щоб не партачити прокоси,

Щоб люд не вводити у гріх,

Косіння зводячи на сміх.

Бо, як сподіється провина,

Наш дядько перший неодмінно

На хибу зразу тикне пальцем:

Біда невмілим і недбальцям,

Хто шнур зжує чи скосить віху, –

Його Антось так дійме сміхом,

Що той від стиду ледь не лопне,

Хоч серце в дядька і не злобне.

Наш дядько вправний був, нівроку,

На коси в нього добре око,

I вже як вибере він кіску –

Не залізяку і не тріску –

Легку, яскраву, мов квітинку;

Комусь знайти простіше жінку –

Свою і долю, і красу, –

Ніж дядьку вибрати косу.

Спостерігать було цікаво,

Як дядько ту косу ласкаво

Десь на базарі вибирає!

Яких він проб там не вживає!

Її огляне спершу пильно,

З усіх боків зирне прихильно

I поступово, по порядку,

Як на носок, так і на п’ятку

I на тавро, на шийки смугу

Хвилину дивиться і другу.

Та для коси цього замало:

Він поспита на ніготь жало

I пробу зробить над обухом,

Затим екзамен чинить вухом;

Щоб вибір стався пожаданий,

У дядька є прийом нежданий:

Враз він косу немов лякає,

Бо як зненацька загукає:

“Ко-са!” – і вухо прикладає,

Не боячися спотикнутись –

Коса повинна відгукнутись;

Коли ж коса не реагує,

І тут наш дядько зметикує:

Наслинить там, де вельми сухо,

Рубець коси, крайок обуха,

Тоді упоперек, в ту слину,

Кладе маленьку соломину.

І лиш поверне вдовж соломка,

 Антось косу, нарешті, цьомка…

Косу купити – це, брат, штука!

Та визначна ще більш наука –

Здійснити тій косі наладку,

Зробити виклепку, насадку.

Творив це дядько знаменито,

Ладнав добіса  кіс у літо,

I так наклепле, так насадить,

Що всяк ту кісоньку погладить

Та аж розкриє рот від дива

Чи замугикає щасливо.

За день, за два до косовиці

Дзвенять околи до зірниці

На всі лади, різноголосо, –

Клепають, ладять люди коси.

Настала ця жадана днина.

Пологі згір’я і долини

Усі – у райдужних коронах...

На стріхах – сонячні попони;

Туманів лагідні пороми

По річці виснуть нерухомо,

А в люстро вод цієї річки,

Немов закохана дівчина,

Розкішна дивиться вербина.

В блискучім листі, мов зірнички

Чи найкоштовніше каміння,

Іскряться сонечка проміння,

Мов сміх безгрішний і щасливий.

А там, на сході, переливи

Вогнистих барв теж творять диво

I щедро кидають від сходу

Землі і небу радість, згоду.

Чутливі струни тої тиші!

Їх подих леготу сколише...

I навіть клена лист хирлявий

В них відіб’є свій наспів жвавий.

Але послухай, милий друже, –

Ех, що за хвиля і як дужо,

Сміливо, гінко ще й бурунно

Пливе з-під Німана в тих струнах!

Йдуть косарі, дзвенять їх коси,

Вітають їх сріблисті роси,

Квітки ж голівки гнуть страждально,

Почувши дзвін кісок безжальний.

А косарі йдуть то стіною,

То шнуром тягнуть, чередою,

То поодинці, то у парі;

Йдуть косарі, ідуть, мов хмари,

I хвацький сміх, мов дощик, ллється

І в край ліска прибоєм б’ється.

Говірка, гамір, коней ржання –

Це косовиця шле вітання.

А косарі, солдати праці,

Виходять з косами на плаци,

I біля трав, удовж прокосу,

Кладуть свої кривенькі коси –

Пішли перевіри, проміри,

Щоб збільшить певності і віри,

Щоб не влетіти в осоругу,

В чиюсь не врізатися смугу,

Бо крику буде, буде сварки, –

Хай краще цілі будуть карки.

Але бували все ж події,

Що викликали протидії.

Коли отой, хто брід веде,

В чужу ділянку забреде, –

Ой, косарі тоді кричали

I матерів успоминали...

Ех, косовиці дивний час!

I я ним тішився не раз,

З тих пір навіки я в полоні

Моїх країв у Наднімонні.

Ось косарі, мов ті вояки,

Котрі збираються в атаку,

Мантачать хутко рідні коси;

I тчуться-косяться покоси,

Лягають рівними рядами;

За косарем двома слідами

Відбитки ніг його кладуться,

А коси з посвистом сміються...

Тим часом сонце вийшло вгору.

Воно з безмежного простору

Тривкою масою палкою

На землю щедрою рукою

Ллє блиск гарячий і яскравий;

I в’януть викошені трави,

Хмарки зникають срібно-білі.

На луг вже інша котить хвиля:

Ідуть гребці, жінки, дівчата,

Гарненько вбрані, як на свято:

Червоний колір, білий – всякий,

Мов у городі ясні маки;

Ідуть, покоси розбивають,

З роздолів сіно вигрібають,

То там то сям на честь Петрівок⁴⁸

З грудей тих макових голівок,

Дівчаток славних, яснооких,

В лугах просторих і широких

Бринять протяжно співу ниті;

I ті пісні печаловиті

В уяві збуджують примари,

Відбитки сцен святої кари.

А день горить, а день палає.

І хмарка-друга пропливає

Над синьо-димним небосхилом,

Із тихим журом смутно-милим

З небес хмарини позирають,

Немов дорогу вибирають.

Роздолля в лузі, ех, роздолля!

А скільки сміху і сваволі,

Плескання, жартів і штурхання

Над Німаном у час купання!

I як це, справді, може статись,

Щоб в косовицю не скупатись?

Де ще – ласкава, невеличка,

Як Німан – є на світі річка?

То срібні хвилі, то блакитні,

А бережечки – оксамитні,

На дні пісочок жовтий, чистий,

Водою згладжений, зернистий.

У воду ввійдеш – щастя раю,

Я щастя більшого не знаю

Чи знать його не довелося,

Як тільки тут, на сінокосі.

А глянь на луг під вечір, брате!

Удаль, як око може вбрати,

По згірках всіх і по долинах

Видніють всюди копи сіна;

I кіпки ті такі свіженькі,

Такі виразні, мов живенькі,

I вигляд кожної відмітний,

А разом всі – такі привітні!

Вози прямують так поважно,

Мов ешелон іде вантажний.

А що за пах!.. Вітрець повіє –

Мед розіллється із сулії, –

Вино, нектар пахкий, бальзам, –

Як плата щира косарям.

А вечір чулий, говірливий

Розносить гомін, сміх щасливий,

У серці множить поривання

І розпаляє дух кохання.

Рожевий захід повен ласки;

Скрізь вогняні висять запаски,

Оборки, тасьми і коралі –

Хмарки убрання поскидали,

На ніч вляглися для спочину,

Вдягши легеньку сорочину;

I гасне день в задумі, в тиші,

Як гаснуть мрії найпалкіші.

Зирни на луг під громовицю,

Коли зигзагом блискавиця

Твоє обличчя хрестить з хмари

I міццю грізного удару

Сколише землю грім натужний –

Далекий, стриманий, потужний –

I струсоне небес розлоги,

Як голос Божий остороги, –

Тоді зирни на весь цей шир:

Трясеться-ходить луг, як вир,

Немов котел у час кипіння, –

Все повне руху і стремління.

Ой, час гарячий – жарко, важко!

Он косарі, як ті мурашки,

Біжать гребцям на допомогу,

I все навколо б’є тривогу.

А хмари випливли неждано,

Хоч, правда, парило вже зрана;

Біло-рожеві їхні шати

Висять мовчазно і затято,

А кучеристі кружеляють,

Все більше небо застилають,

Ростуть, розквітчують на сонці

Свої клубочки-волоконця

I тчуть ряднини срібно-чорні,

Де грім застукав, наче човник.

Під шум, під гуркіт громовиці,

Немов по знаку чарівниці,

Стають-ростуть на лузі кіпки,

Немов шапки або очіпки.

Біля сосни, на суходолі,

Окіл стіжка людей доволі,

Гарячка всіх бере, долає,

Аж піт їм очі заливає,

Бо хмара, наче купа глею,

Вже звисла низько над землею,

Іде гнівливо, пасма стеле,

Блищить-горить її куделя,

I почорнілими і злими

Стриже-глядить, мов змій, очима,

I ниті срібні в’є, сукає,

В шнури дощу перевиває.

А дощ шумить, а дощ гуде,

Все ближче, ближче він іде

I даль туманом застилає.

Вже крапля краплю здоганяє,

За ними цілим водопадом

Буйні краплини, наче градом,

По листю дуба сіконули

І далі зливу потягнули.

Ось полоснула блискавиця,

Ця вогнеметна королиця,

I грім-перун бичем сталевим,

Мов звір страшенний, з диким ревом

Трясе, шмага, колотить хмари, –

Дає землі і небу жару, –

Бушує довго, сум’ятливо,

Над лісом котиться гнівливо,

I гуркіт цей, і гнів безпутний

Єднає знов у стріл могутній,

Густий, зловісний і химерний,

Якийсь нестриманий, пожерний,

I так важучо натискає,

Немов десь землю угинає.

Шугнув дощець нальотом смілим,

Повис обрусом густо-білим

Над лугом тьмяним, над полями

I ллється косо ручаями,

Мов невід тягнеться гримливий,

I б’ються краплі в пил сонливий.

Зирнеш навкіл – така любота!

На лузі спинена робота,

Жінки, дівчата і мужчини

Біжать до кіп, під їх шапчини,

Щоб менш зроситися дощем;

А хто, накрившися плащем

Чи так, накинувши дерюгу,

Сидить, мов квочка, серед лугу.

– Піддай-но, дощику, водиці!

Дівчатка, нумо до копиці!

Дасть Бог, здійсним якусь оруду,

І косарів за рік прибуде! –

Під грім і дощ, що ллє, мов з кварти,

То там, то тут зринають жарти,

Веселий сміх і писк дівочий,

Бо хто ж торкнуть дівчат не хоче?

Але жальце й дівчата мають:

Дошкульно хлопців підтинають,

Не бачачи від жартів шкоди.

За тиждень доброї погоди

Проходить, глухне косовиця,

I тільки де-не-де копиця,

Стулившись тихо над водою,

Зорить забутою вдовою,

Мов жаль якийсь вона ховає,

I серце смутком овіває;

Стоги, плоди тяжкої праці,

Тепер стоять, немов палаци.

А луг, недавно пишнодолий,

Стоїть покошений і голий

I вигляд має похоронний.

Граки, і галиці, й ворони

Давно дітей повилупляли,

Над лугом цим закружеляли,

Летять сюди чогось розжитись –

Тепер тут можна поживитись.

Ех, луже... Скошені всі фарби –

І зникли геть чарівні зваби,

Які в часини мандрування

Чи одинокого блукання

Тобі самі думки писали

I золотими поясами

Твої пригоди сповивають

I інших долі прикрашають.

Мовчить сердега-луг тужливо,

На серці робиться сумливо.

Ех, літо-літечко миленьке,

Ти одцвітаєш, золотеньке!..

Отак не встигнеш вгору глянуть,

Як дні твої, мов квіти, зв’януть.

Та косовиця – зачин літу.

О, скільки в нім іще привіту!

Пригод всіляких так багато –

Тужить по літу ранувато.

Іще не раз в жнива грайливо

Зірниця вигорить щасливо,

I в яснім блиску і в красі

Заграють хороше в росі

Її корони вогнедишні,

I пасма-коси злотопишні

Крізь шовк небес рожево-білий

Розсиплють промені, мов стріли,

Мов ліри божеської струнки,

Мов чарівничі поцілунки

Під час кохання-милування

У мить таємного спіткання.

Іще немало днів цікавих

I ранків світлих і ласкавих,

Коли туманом білуватим

Лісок свої огорне шати,

А на полях у майві жита

Ще сміх блукатиме розмито, 

Як літа радісне сіяння,

Зірниці стишене вітання.

Тож не горюй, небоже-брате:

Веселих днин іще багато!..

Віднуртували сіножаті…

Коса по втраті благодаті

Улаштувалася під стріху,

Щоб часом хтось косив на втіху…

Не зайве б ступцяти по рибу,

Та нині вся увага – хлібу. 

Кривенький серп нудить без діла,

Та й жито спіле побіліло.

Соломку гне, а разом з нею

Звисає колос над землею,

І повні, вистиглі зернята

Зорять, мов думні оченята,

Які не мають інших звичок,

Ніж виглядати милих жничок.

Прийшов жаданий час спіткання,

І день привітно світить зрання;

Зникають роси в блиску сонця;

А небо – вимите віконце...

Немов очища молоденькі,

Хмарки застигли золотенькі.

Димок тоненький, білуватий

У небо тягнеться від хати,

Бо треба з піччю якось встигти,

Щоб на жнива раніш побігти.

Угріло сонце. Жниць черідки

Пливуть поважно, мов лебідки,

В хустках легких, кофтини білі,

Міцненькі руки засмагнілі.

Ідуть дівчата, молодиці

I жарти сиплють, мов суниці;

Ідуть шумливі, говірливі,

І долинає сміх щасливий;

А там і пісня вже лунає,

I поле зразу оживає.

I матері курять з малими,

Несуть колиски за плечима, –

Така ось ти, жіноча доле, –

Помалу тягнуться на поле.

Прийшли, постали на загони,

Де колосочки шуми-дзвони

У таємничий спів злили –

Не вгомоняться до імли.

Гарячий день. На полі душно.

Вітрець затихнув, став нерушний,

Немов задумався, замарив.

Затихле поле дише варом,

I піт з чола зриває змага,

I губи тріскають від смаги.

А жниці жнуть. У збіжжя морі

Мелькають постаті бадьорі,

А то, бува, поверху жита

Спливе голівка гордовита

I так грайливо озирнеться,

І стан пружисто розігнеться;

Або коли над головою

У жниці спритною рукою

Пучок колосся пронесеться,

Дугу опише, як веселку,

І, не отямившись від шляху,

У перевесло ляже змаху,

Щоб ближче бути до земельки…

Мелькання ці і вся робота –

І дивовижа, і любота!

Гарячий день! Ох, спека, спека!

А прохолода ще ж далека.

Зомліло все в жару-томлінні,

Земля гаряча і каміння;

А всюди тихо, німо, глухо,

Лиш мошкара побіля вуха

Гуде настирливо, огидно,

Мов ниє наша доля бідна,

Та дитинча мале з колиски

Десь заведе плачі і писки,

А кучерявенькі снопочки,

Над ним злучивши колосочки,

Стоять спокійно, мовчазливо,

Мов натякаючи зичливо:

“До нас, добродійки, збігайтесь,

Під нашу, жниці, тінь ховайтесь!”

А жниці жнуть. Чоло палає,

Їх спрага сушить, висиляє,

І спрагу трудно задоволить,

Вона лиш “пити! пити!” молить.

Серпок скригоче діловито,

Житце згризаючи сердито,

Немов йому бракує страви, –

Недарма виліз він з-за лави;

Тепер його краса-часина:

Хутчій, хутчій же гнися, спино!

I спини гнуться, мов пірнають;

По струнах-стеблах пальці грають,

Кладуться поспіль жмені жита,

Ростуть снопочки ваговито,

Стоять мов лялечки убрані,

На вигляд – гості довгождані.

Прийди під вечір в тихе поле

I подивися доокола!

В які рівнесенькі рядочки

Тепер покладені снопочки!

Які ж сподобно-славні п’ятки!

Які на них шапки-накладки!

I хоч всі нібито однакі,

Але і вигляд, і відзнаки

Свої у кожної, приватні,

А взагалі всі п’ятки вабні;

Зирнеш – їй-бо, відчуєш втіху

I ніяк втриматись од сміху:

Такі ж бо милі та привітні,

Але й поважні, й непохитні,

I позирають так прихильно,

Лише вдивлятись треба пильно!

Багацько їх: не зміриш кроком

I не окинеш навіть оком;

Стоять рядами  копенята,

Мов на врочистості солдати.

А те ранкове, свіже поле

В час літній сяєва і квіту!

Ех, вийди в полечко до світу:

Не будеш каятись ніколи.

Зирни, прислухайся думливо:

Як тихомирно скрізь, як живо!

I в кожнім дереві, в билинці,

В непоказній дрібній рослинці –

У всім чистісінько – ізрання

Блукає радість сподівання.

Куди не глянь – усе в природі

Поміж собою в добрій згоді;

Само повітря грає, дише,

Немов хвалу життю хтось пише,

Хтось променистий, ясноокий…

I никнуть ночі поволоки.

А схід живе, горить, палає,

Стовпи-проміння підіймає,

Мов руки – вгору, до склепіння,

В хвилини щирого моління...

I ось вона, життя криниця,

Сама богиня-чарівниця,

Зійшла на небі і моргнула,

Росу в смарагди обернула,

Зорить привітно, всіх кохає,

По світу стріли розсипає

I пестить щиро всіх, як мати...

Хіба ж ту мить забудеш, брате?

Щоб завершить малюнок літа,

Щоб відспівати, відхмеліти

На свій взірець, на власний лад

I описати все підряд,

Я, відчуваючи потребу

Віддать хвалу землі і небу,

Десь під Поріччя, в ліс гостинний,

Зайти хотів би на часину,

Кіш несучи або хоч шапку,

Тоді поставити вже й крапку,

Кінчити з літньою порою.

Так, не дають гриби спокою!..

Тому-бо – нікуди діватись –

Із ними варто поквитатись;

І справді, гріх їх обминути,

На них уваги не звернути.

Чорноголовенькі, жадані,

Боровички мої кохані!

Якою славною юрмою

Ви встаєте переді мною!

Я пам’ятаю ті часини

I вас, грибні бори, стежини!

Світання час. Ніде нікого,

Поміж дерев петля дорога,

А по дорозі ти з кошем

В глиб лісу тупаєш тихцем,

Щоб обійти жінок шумливих,

Безсонних, вічно клопітливих,

На заздрість їм, чого казати,

Місцинки першим обшукати,

Допоки впевняться в юрмі,

Що там “корінчики самі”.

Настроїв струни ліс мрійливий

На лад погідливий, щасливий;

Лиш сонця колесо червоне

Осипле золотом корони

Високих сосен в тім бору,

Їх кору вибагрить стару –

Проснеться ліс, дзвенить, оспалий,

Мов потривожені цимбали,

I тільки щебет всюди ллється,

Переливається, сміється,

Біжить по лісу між полянок,

Немовби відголос гулянок.

– Марилю, гу! Гу-гу, Тетяно!

– Гу-гу, Магдусю! Гу, Мар’яно!

– Антолю! Тітко Михалино!

– Олесю! Зосю! Катерино!

По лісу йде переклик дружний

Дівчат, жінок із сіл навкружних;

Лунають оклики і кличі,

I бас дудніє чоловічий.

Найяскравішим там бувало –

І це спрадавна існувало, –

Коли гурт свержанський жіночий

По лісу швендяє до ночі,

І хтось із них як заблукає,

Своїх погубить і гукає,

Ще й поіменно називає:

    “Карусю, Полусю,

    Цацелю, Марцелю,

    Олено, Магдалено,

    Зосю, Антосю,

    Ането, Проксето,

    Тітко Югасю,

    Бабцю Касю! Гу-у-у!”

I смішно це, і так цікаво,

Немов іде якась облава...

Баби блукають і дівчата

I оглядають мох піднятий,

Горбочки всі порозгрібають,

В яких гриби шапки ховають.

А інша так уже пригнеться,

Не ходить – повзає окіл,

Рукою мацаючи діл,

Мов скарб надибала, здається,

I ретельненько так шукає:

Під ялівчинку заглядає,

Під вересок і під хвоїнку,

Розгорне будь-яку горбинку

I моху купинку здере –

Ну, все як є перебере.

А часом випаде, буває,

Тобі, мандруючи по гаї,

Знайти місцинку, де ніколи

Ніяких Теклі чи Віоли

Нога ніколи не ступала

I око їх не заглядало!

Зирнеш і вклякн