ХХVІ. ОГЛЯД ЗЕМЛІ

Пройшло в Поріччі літ немало;

Життя ж не пестило Михала,

Хоч тут була місцинка мила,

Що так горнула, так хилила

До себе лісом, і лугами,

I старосвітніми дубами!

Бо що краса без володіння?

Саме порожнє мерехтіння,

В пітьмі далекий блиск зірниці;

Все це – облада чужаниці,

Магната – князя Радзивілла,

А ти, допоки в жилах сила,

Служи панам, смакуй їх дрібки,

Неси покірно, мов худібка,

Батрачу долю до могили,

Служи, покірний і похилий,

Служи з-за панського огризка

I гнися завжди низько-низько!

Чи ж варт прожити вік слугою,

Вчувать погрозу над собою,

Що пан у будь-яку хвилину

Прогнати може, мов скотину?

Прогнати миттю, без вагання,

Бо пан не має співчування,

Що ти не сам – з сім’єю в світі,

Що б’єшся ти, мов риба в сіті,

Не маєш волі і розгону,

Що ти життя не чуєш дзвону,

Що світ тобі безвихідь мітить

I вільний шлях тобі не світить.

А де ж той вихід-порятівля

Від пут, недолі, від кочівлі?

Єдиний він: земля. Земля!

Свій певний кут, своя рілля:

Це – найнадійніша основа

I головна життя умова.

Земля не зганить і не зрадить,

Земля поможе і дорадить,

Земля дасть волі, дасть і сили,

Земля послужить до могили,

Земля дітей твоїх не кине,

Земля – підмур’я батьківщини.

Михал в часини мандрування,

З собою сам чинив “рацею”,

З гарячим серцем і душею

Тяжке вирішував питання

Про землю вимріяну, власну.

Вона була мов зірка ясна,

Вона горнула і тулила,

Як невідомих чарів сила.

Своя садиба, власна нива!..

Чи є принада більш ваблива?

Михал рішуче, з ясним оком,

Ішов до цілі крок за кроком.

Він поскупішав, навіть значно...

Що ж? Хай з’їси не дуже смачно,

Запаси згонь на хліб, на сало, –

Аби копійка приростала,

А там червінчик-молодець

Протопче стежку в гаманець.

Жить загалом потрібно мудро:

I більш ощадливо, й розсудно,

Тримати стуленими губки

I менш втрачати на покупки...

Отак потиху та помалу

Зібрали трохи капіталу,

Щоб для початку запопасти

Хоч перший камінь і закласти

Його в ґрунт вільної землиці,

Щоб не служить панам-тупицям,

Позбутись ласки їх, опіки

I плюнуть їм у ситі пики,

Бо повпікалися до краю, –

Хай їх кістлява забирає!

Ціною довгого шукання,

Порад, сперечок, розважання,

Думок напруження палкого,

Міцного прагнення чіпкого

Не знати служби, ані пана –

Була земелька все ж ознана.

Її Михал – згадаймо, свідки, –

Так обмальовував незрідка,

Так все описував, товкмачив,

Хоч зроду сам її не бачив;

Та мало що, я твердо знаю:

Ніхто одвік не бачив раю,

Але той рай ми так малюєм,

Що всі його приваби чуєм.

Зазначить варт не для окраси:

Чи не пустісінькі баляси –

Прошу пробачити за слово –

Сказати б, райська ця розмова?

Але пора, вже зве дорога,

Час досягти свого порога,

Жадання поки не зніміло,

Допоки тяга є і сила.

Час ту земельку озирнути,

Щоб без догадок все збагнути,

Про що була вже постанова;

Земля сама хай скаже слово,

Покаже все своє обличчя...

Куди це більше буде свідчить,

Ніж попередня вся розмова.

Тож  восени, перед сівбою,

Вчинивши раду між собою,

Михал з Антосем віз прибрали,

Впрягли коняку, потім стали

В якімсь задумливім чеканні

І в клопітливім хвилюванні:

Дорога, даль і ліс незнаний

Зорять похмуро крізь тумани.

Ех ти, життя-буття! Ніколи

Нема тобі, нема спокою:

Ти – метушня, ти – вир бурливий,

В тобі загине боязливий,

Як порохня, як сніг весною...

– Ну, треба їхать! – Їдьмо, брате! –

На мить все стихло, як до хати

Мужчини мовчки завітали,

Під образами поставали,

Вклонилися, сумноголові.

– Отож, бувайте всі здорові!

– І вам час добрий, їдьте з Богом! –

Їм каже мати за порогом,

Жадає щастя і добра.

Чоловіки пішли з двора,

На віз посіли і зітхнули,

В бік дуба, вліво, повернули.

Тріпнув кінь гривою грайливо

Та пирхнув два рази значливо –

Мабуть,  далеку путь-дорогу

Почув Сивко, забив тривогу

I, шию вигнувши, мов дикий,

Вперед жвавенько потрухикав

По моріжечку від хатини.

Костусь з Олесем із-за тину

Вслід видивлялись мовчазливо,

I думка скрушно і тужливо

На личках братиків блукала

I тінню очі застилала;

I їм здавалося, що з ними

Ділились смутками своїми

I дуб старезний, і будинок,

I лознячок окрай ліщинок,

I ліс насуплений, і небо:

Чого-таки цим людям треба?

Шукати нащо землю збоку?

Яке  в людини заздре око!

Хіба тут тісно? Світла мало?

Нема роботи для орала

Чи для серпа або для кіски?

Чи росяні не мило блиски

Горять-шаріються в тумані,

Мов образ випуклий омани,

Відбиток вічної краси?

Чи не багаті тут ліси

I звіром різним, і пташками,

Горіхом, ягіддям, грибками?..

Ех ви, наївні, мила цното!

Людський талан для вас – темнoта.

Та все ж, напевно, і мужчини

Важливість даної хвилини

Не менш, ніж хлопці, відчували,

I певний час вони мовчали,

I кожен в мислях сам з собою

Розмову мав порою тою.

Та що була то за розмова,

Коли не чулося ні слова?

Пливуть малюнки вдовж дороги

Різноманітні: буйні, строгі,

Але нові завжди і чисті,

Думливі, свіжі, урочисті;

Їх не збагнути звіку нам –

Вони живуть своїм життям.

А все ж відзначить тут я мушу:

Михал з Антосем власну душу

В дорозі тішили немало.

Окіл вже Случчина лежала,

Землиця мила і багата.

Жили тут люди панувато,

Принаймні добре і заможно;

По всьому це гадати можна:

По вітряках поважних, сивих,

По клунях, дворищах, по нивах,

По огорожах і дзвіницях,

По круглолицих молодицях,

По кучерявеньких садочках,

Де хати наче у віночках.

А клени, липи чи тополі!

Очима світиш мимоволі:

Товсті, високі, соковиті,

До неба пнеться їхнє віття!

За десять верст побачиш їх.

– Не зустрічав дерев таких;

Земля тут дужу силу має –

Таке громаддя виганяє!

А рівнина! Немов долоня! –

Михал зазначить чи Антоній. –

Оце земля! Вмирать не треба,

На ній хліби зростуть до неба.

Все привертало їх увагу:

Чи стрінуть брата-бідолагу –

А люди прості ой привітні,

I погляд їхній добрий, світлий

Так і проймає душу, гріє

I серце видивом леліє;

Чи хуторочок попадеться

І, мов знайомий, усміхнеться!

Чи ця селитьба з вітряками

I з придорожніми хрестами, –

Все так вабливо, так одмітно,

I все вітало їх привітно,

Немов близька яка рідня.

На третій ранок, ще до дня, –

Хоч і наплутались небоги,

Бо не близенька все ж дорога, –

Вони дісталися мети,

Щоб власні “справки” навести...

Михал зіскочив, кинув оком,

У двір ступає певним кроком,

Іде, господу оглядає,

Яка ветхенький вигляд має;

І на дворі  не все доладно,

Усе розкидано, нескладно,

Немов будівлі між собою

Жили не в згоді, брали з бою

Оті місцини, де стояли,

І одна одну відпихали,

Тож і ліпились якось чудно.

I біля хати досить брудно;

Нічого дивного, що й хата

Була бідненька, простувата:

Острішок тягся косо, криво,

Та й стріха вбога, шолудива –

То наче тлін, то купка моху,

I вся здірявіла потроху,

I навіть в комині щербата,

Ну, що казати, горе-хата

Красою якось не світила...

Але не в хаті сенс і сила,

Бо хаті ради можна дати:

I підновити, й підлатати –

I хата стане білочола,

А не така ось, мов стодола;

І справді: хата – справа п’ята,

Аби земля була багата.

Михал ще раз окинув оком,

Ет, хата – глупство: ліс під боком.

І, з батіжком підвівши руку,

В шибчину голосно постукав.

На стук різкий у ямі-хаті

Перш нари скрипнули дощаті

I зворухнувся край барлоги,

А потім хляпнули вже й ноги;

Господар, заспаний, кудлатий,

На стук потягся виглядати

Ходою дутого індика.

– Чи тут живе Федос Ходика? –

Михал пита й чека відказу.

Дається відповідь не зразу,

Бо так велить самопошана.

– Та… тут! А звідки ви, мосьпане?

Хто ви такий, не пригадаю? –

Федос насуплено питає,

Очей не зводячи з Михала.

– Здалік ми, пане, мандрували:

Чотири милі за Несвіжем

(Михал вважав Несвіж Парижем,

Усім відомим в білім світі),

I ми вас мали на приміті.

Через людей дісталась чутка,

Що пан Ходика буцім хутко

Оседок свій продати має.

– Так он ви хто! А я питаю…

То почекайте ж, пане щирий! –

I зникла вся його зневіра

(Не зайве бути насторожі,

Бо бродять різні перехожі).

Ходика миттю засвітився

I остаточно пробудився,

Кожух – на плечі, йде у сіни,

I страху вже нема й краплини:

Зорить привітно, мов на свата.

– Заходьте ж, братику, до хати...

О, ви з конем? То заїжджайте,

Під клуню ставте он. Давайте

Сюди ведіть, за стіг соломи! –

Балака, мов давно знайомі,

Такі один одному раді!

Немає хитрості в шухляді,

Немає фальшу, глуму, штуки;

Іде говірка без принуки,

Хвилинок перших лід забули

I душі навстіж розімкнули.

– Сюди, сюди іди-но, брате:

I місце буде, й корму хвате.

Там, за вівсяними снопами, –

Їдять їх мухи з комарами! –

Травиця знайдеться і вика –

Не обіднів іще Ходика!

Коня і воза влаштували,

Біля сарая поставали;

Та не кінчається розмова:

Усе цікаво, свіжо, ново,

Торкнеш одне – спливає друге,

І все легенько, без напруги;

Одне втішає, те болить…

Ну як живу розірвеш нить?

А ще: розмову наладнаєш –

Що-небудь вивудиш, узнаєш;

Словечко, рисочка, гримаса –

Усе сприяти може з часом

На справу глянуть іншим оком

І підійти до неї боком.

I прояснилося з розмови,

Які безрадісні умови –

Хай краще люди їх не знають –

Продати землю спонукають.

– Покривдив Бог мене синами,

Їдять їх мухи з комарами!

Нема синів – нема підмоги,

А сам я став слабий на ноги.

Бракує сили, дорогенькі!

Нема, минулися роченьки,

Коли землицю я ворочав

Од ранку раннього до ночі.

Земля ж тут, браття, – хто не знає:

Ціни вона, свята, не має!

Але відомо, брате милий:

Тут руки треба, треба сили,

А їх нема, спливли з роками,

Їдять їх мухи з комарами!

А ще – скажу вам щиро, птахи, –

До гендля більше маю нахил.

Ось із-за чого я, паночки,

Мої миленькі голубочки,

I продаю свою відраду…--

Казав Ходика все до ладу,

Так переконливо, правдиво,

Що покупці лиш мовчазливо

І чемно, згідливо кивали

Та усміхалися, бувало;

Але тайком самі собі

Були, одначе, насторожі:

“Співаєш гарно, бач, та, схоже,

Плетеш про груші на вербі”.

– Ходімо в хату, що тулитись?

Не гріх було б і підживитись

Хоч верещакою з млинцями,

Їдять їх мухи з комарами!

– А мо’, добродію Ходико,

Якщо турбота невелика,

Нам показали б спершу поле? –

Спинив Михал. – То ваша воля!

Давайте пройдемо: тут близько;

Земля – що в матері колиска,

На видноті вся, під руками,

Їдять їх мухи з комарами!

Ось перед вами вся волока,

Зірчить на вас, мов Боже око.

Ось луговина. Сіно – пиво!

Смачнюче, гостеньки, на диво:

Заправиш – буде їсти й піп.

А жито! Не підіймеш сніп!

Зирніть: стерня – очеретини,

Не ваші мінські стебелини:

Бо ваші мінські ті пісочки

Мені стрічалися, браточки, –

Місив оцими ось ногами,

Їдять їх мухи з комарами!

Земля врожайна, ой врожайна!

Горох росте тут незвичайно.

А гречка! Ну лоза лозою!

Ячмінь, як ліс, росте без гною...

Хто здібний, має сили, руки,

Хто господарські зна науки,

Той озолотиться, братове!

До хліба ще надба й корови...

I поживати буде паном,

Складати гроші чистоганом!

Живуть тут люди багачами –

Їдять їх мухи з комарами! –

На півволоках і скупих,

Коли давно сидять на них!

Іде попереду Ходика

I заповзятливо галдика,

Садибу хвалить без угаву,

Мов сваха дівчину кульгаву.

Антось не слуха, бо, нівроку,

Доручить власному він оку

Земельки вартості спізнати:

Чи то є мачуха, чи мати,

Чи кинеш негідь серед ночі?

Його маленькі сірі очі

З-під брівок пильно поглядали,

Мов на завданки учні дбалі,

На поля видимі ознаки,

На їхні цінності і браки,

Які не кожен примічає,

Бо глузду, знань не вистачає.

Антось зорить уважно, вміло,

Провірить там, де підозріло,

Ногою грудку зворухне,

У руки візьме, озирне,

Її у пальцях розтирає –

По краплі істину збирає.

Земля і справді підходяща,

Але господар непутящий;

Якби ходив за нею вдало,

Вона б інакше виглядала.

– Земля занедбана, мосьпане, 

Вся бур’яном суціль уткана.

Пирій, погляньте, аж стріляє,

Землі добротності збавляє.

Чортополох розрісся дикий! –

Антось звернувся до Ходики. –

А вже пирій як заведеться,

Змагання тяжко з ним дається,

До біса різних церемоній.

– Ет, наговорить цей Антоній!

Рік-два пирій повиривати –

Забудеш, як його і звати!

Кажу ж я вам, мій брате милий,

Що тут мені бракує сили.

Земля ж, ох, стільки потребує

I доглядання, і уваги,

I, коли хочете, поваги, –

Тоді вас хлібом ушанує,

I молоком, і пирогами,

Їдять їх мухи з комарами!

– Це, дядьку, так, – Михал спинився, –

Такий ще брат наш не вродився,

Щоб з вітру в полі жив багато

Та ще й справляв у будні свято.

Але де поле геть здичіло,

То й там несолодко, мій милий...

Зроби ріллю з цього облогу!..

За рік не станеш тут на ноги! –

Брати старалися належно,

Вели розмови обережно,

Ціну щоб збити, – хоч ціни

Іще й не відали вони, –

Бо як-не-як земля занеба...

Михал гадає, скільки б треба?

Які тут можуть бути ціни?

А вже в очу вставали стіни

Житів, що власною рукою

Засіє він понад рікою

Осіннім днем на власній ниві...

Місцини тут м’які, вабливі!

На гірці он лісочок тьмяний –

Такий привітний, хоч до рани

Його візьми та притули ти;

Низок повз річку тіньовитий,

I річка втишено між листу

Вільшин виблискує сріблисто...

Там – хутірці йдуть із садами,

То як попало, то рядами

Порозкидалися по полю.

Землі і паші там доволі.

Тож пориває взяти ношу

І завести життя хороше.

Мужчини тьопали обніжком,

Все обдивлялися неспішно –

І примірялися, чи хутко

Земля даватиме прибутки,

Якби придбати довелося.

Михал звернувся до Антося:

– Ну, як на твій, Антосю, погляд,

Що нам підказує цей огляд? –

Михал питає, а в самого

Хіть купувати якомога,

І очі повні сподівання,

Що тут чека їх панування.

– Земля сама за себе каже!

Рілля, дивися, – чиста сажа!

Купуй її, склепивши очі!

Та скільки грошей він захоче?

Чи нам це буде по кишені?

Бо мілкуваті наші жмені... –

Вони навходячки гадали

І до порога дочвалали.

– Вже і про себе час подбати,

Заходьте, гостоньки, до хати! –

Братів Ходика зустрічає

I на сніданок закликає.

Антось до воза відвихнувся

I хутко з торбою вернувся.

Удвох вони ввійшли у хату,

Зі світла досить сліпувату;

Низенька стеля теж гнітила,

В кутках тремтіла павутина,

Шибки у вікнах запотілі,

I піч, і стіни закоптілі,

Долівка вся нерівна, в ямах,

На підвіконнях і на рамах

Скрізь червоточини помітні...

Ні, вигляд хати непривітний!

– Сідайте ж, людоньки-небоги,

Та підживітеся з дороги! –

Гостям говорить господиня,

Сама Федосиха Аксиня.

Вона обрусом стіл накрила,

Гостей ласкаво запросила;

А на столі – сковородища,

Шкварки в якій зладнали грище,

Чим завершили шлях свинячий,

А крізь яєшню дух гарячий

Клубками котиться під очі

I ніс принадливо лоскоче.

Для підсумовування справи

Ходика щось дістав з-під лави

I виставля на стіл бутельку,

Скропити щоб свою земельку.

I ось, як чарка срібночола

Пройшлася кілька раз по колу,

Зібрання разом зашуміло

I хутко стало зрозуміло,

Що кожен тут – порядний, простий,

Що шарлатанства, мов корости, —

Ви що? — й на дух не переносить,

Аби відверто все, і досить!

Що з перших слів вони взаємно

Відчули близькість недаремно.

Тож, як підводили рахунки,

Пливли в повітрі поцілунки.

– Я вас люблю! – казав Ходика. –

I сам я, мінський бевзь, патика,

Хотів би вік дружити з вами,

Їдять вас мухи з комарами!

I тільки вам, мої ви рідні,

Нехай мене здолають злидні,

Продати хочу цю оселю,

А сам – у гендель закужелю,

Мої ви любі панібрати,

Візьмуся салом торгувати.

– Федосе мій! – Михал мовляє. –

У мене просто слів немає:

Ось вам рука! – Федос дав руку,

I серед цього шуму-гуку

Почався торг, пішли божитись

В бажанні щирім подружитись,

Щоб потім, далі, при стрічанні

Не виникали дорікання.

– Отож три тисячі, Федосе! –

Той кида позирк трохи скоса,

Хвилину мислить, щось гадає

І ні на кого не зважає.

I тихо-тихо стало в хаті.

– Хай так і буде, панібраття! –

Ходика тим підвів основу.

Вони руками кріплять слово,

Антось їм руки розбиває.

– Нехай же Бог нам помагає!

– Панами будете, панами,

Їдять вас мухи з комарами!