ХXVІІ. ПО ДОРОЗІ ДО ВІЛЬНА

Дороги, вічні ви, дороги!

Мабуть, боги повік, щомога,

Коли життя кросенця ткали,

Перш ваші долі визначали.

Нема кінця вам, ні зупину;

Ви сущі в будь-яку хвилину:

То ви в задумі, смутно-строгі,

Мов слід затятої тривоги,

То повні чару сподівання,

То страху темного зникання,

Коли душа судьбу прочує

I защемить, запротестує...

Дороги, темні ви, дороги!

Такі в своїм безгуччі строгі!

Хто вас облічить? Хто ізмірить?

Хто ваші звиви всі провірить?

Хто ваші ходи обшукає?

Бо все свою дорогу має!

Я тим із вас не заздрю, браття,

Кого віддалені закляття

Не турбували, не гнітили,

Болюче каменем не били,

Для кого світ увесь безкраїй

Лише одну коштовність має –

Як всяких благ, добра колиска,

Де кожен тягнеться до зиску,

I це єдина є дорога,

Окрім котрої – більш нічого.

Ні! Волі дух цього цурає,

Такого ладу не приймає

I не прихилиться ніколи

До навпрошки прямкої долі,

Бо світ, життя багатогранні –

Багатоликі, незрівнянні...

Таємно сховані, цікаві,

Різноманітні всі направи,

Де хвилі й миті виняткові

Нам на своїй щось кажуть мові,

Для серця нашого, для мислі,

Де повне все ваги і смислу,

Краси, чарівності, борні,

Де вічні світяться вогні

І де невидимі дзвіниці

Гудуть, мов струни зоряниці...

I тільки шкода, що куценьке

Життя людей, кайданне, зленьке,

Ворожим поясом сповите,

У три нитки бідою звите,

З сумною темною печаттю,

Підпорядковане закляттю.

Задмуть сніги й мою дорогу,

Бо небуття в свою барлогу

На нас чекає від народин,

І не втече від долі жоден,

Хоч як би там не заманулось...

Та поки коло не замкнулось,

Знов радий глянуть я назад,

Під милі стріхи рідних хат,

Де починалася стежина,

Дитинства світлого часина...

Дороги, вічні ви, дороги!

По вас не вічно йтимуть ноги!..

Отож покладено початок –

Три сотні віддано в завдаток!

Невже мета вже недалека?

Невже сконає небезпека,

Яку наводить панський чобіт,

I веселішим стане побут?

Чи це не дивний сон під рання,

I мрія йде у виконання?

Тепер нема назад відходу!

Скидай з дороги перешкоду,

Нi перед чим не зупиняйся,

Сміліш зі спадком розвітайся,

Який зостався від батьків –

Землиці декілька шматків.

I тільки треба йти несхитно

Та мізкувати думно, спритно:

Як обернутися вправніш,

Щоб справа рухалась хутчіш...

Але найперша справа пильна –

Поїхать треба в банк, у Вільно,

Щоб все належно розпитати

Чи, може, певний дозвіл взяти...

Про це багацько говорили,

Збиратись дядьку повеліли.

Убрався дядько, як на свято,

Але не дуже франтувато:

Тривкий сукняний піджачина,

Якого сонцем поперчило;

Проста сорочка, правда, біла

Та шапка — козирем сиділа,

Хоч і спізналась добре з горем;

Він чобітки намазав здором;

А на кийочку за плечима

Торбина добра маячіла;

У торбі хліб, шматина сала,

З кишені люлька виглядала –

Незмінна подруга і вірна –

Та з тютюном капшук ремінний.

І не замудро, і належно

На нім сиділа вся одежа.

Ось дядько вже Морги минає

I в далеч думно позирає;

Іде, на жито погляд кине,

На нивах серцем відпочине,

Іде, крокує під погодку, –

Дорога ця – ой не коротка!..

Тямки у дядька аж тремтять:

Як копійок за тридцять п’ять –

Та що таніш, то ліпш, відомо, –

Від’їхать якнайдальш від дому?

У дядька в Стовпцях був друзяка,

Вокзальний сторож, Доніс Драка;

Всіх машиністів знав він чітко,

В кондукторках – його ж бо тітка,

А з кочегаром жив, мов з братом,

I був конторник в нього сватом;

З телеграфістами він знався,

Торік і дядьку в дружбі клявся…

Тож був той Драка – майже шишка!

Вони, траплялось, разом стишка

У тітки Гені випивали,

Бувало, вкупі осі крали.

Думки Антося – втішні, сталі –

Йти підохочували далі

З узгірка вниз, ізнов на гірку –

Ішлося весело і гінко.

Але ні-ні, та й смутно стане,

Як він поля довкіл огляне,

I ліс оцей, в серпанки вбраний,

I рідний Німан, і кургани,

I хвойняки, і груші в полі –

Все знайомісіньке до болю.

Їй-богу, милі серцю стали

Малюнки заповітних далей,

I сум безмежний огортає —

Мов їх надовго покидає.

Йде дядько, думає, гадає

І ліс Сустрінівку минає,

Проходить греблю і болото.

Кладеться сонця позолота

На верх лісів червоним шляхом,

I ніч близенька темним прахом

Низини тихо сповиває

I сон на землю навіває.

Позаду ліс, і Стόвпці близько.

Туман над озером ліг низько,

Біля млина вода шумує,

Машина свище, мов пустує,

А там, за озером, як спиця,

Лягла рівненько залізниця.

Ось переїзд, давно знайомий;

Правіш – уже й двірця хороми.

Антось звертає тремітливо

І йде до станції стрімливо.

Все там кипить, бурлить незбавно,

Снують службовці безугавно,

Гудіння, шум, мішки, баули,

Здіймають гамір балагули,

Каменотеси з обушками,

Гендлярки ситі з кошівками.

У ліхтарях вогні трепечуть!

А гендлярі кричать, щебечуть

I б’ють у груди кулаками,

Немов забить бажають Шмульку.

А дядько палить милу люльку,

Спалив і вдруге напихає,

Свого друзяку виглядає.

– А, брат Антоній! – раптом чує.

Зирнув – аж Драка сам крокує,

Іде, киває головою

I гасу дух несе з собою.

– Вітаю, Донісе, мій брате! –

І дядько дума, як почати. –

 Скажи… – хвилюється бентежно

І нерішуче, обережно

Схиливсь до Доніса, зам’явся,

Хоч той відразу здогадався. –

Мені б під’їхати… Не дурно,

А, так би мовити, хавтурно.

Я заплатив би… На машині…

– Чекай, людей до біса нині.

Кур’єрський пройде хай. Тим часом

Ми перемовимося з Власом...

І не хвилюйся ти намарно:

Принаймні сунем на товарний.

– Тож, брате Донісе, старайся!

– Мій братику, не сумнівайся:

На торг ми з козами поспієм.

І ось нарешті лютим змієм

Летить кур’єрський. Під’їжджає,

Шибки у вікнах витрясає,

Туди народ увесь метнувся,

І дядько наш не озирнувся,

Як і його людським потоком

Вперед поперло ненароком,

Зчавило. Вибратись — ні близько…

Напружив дядько тут плечисько,

Крутнувся різко, – не мамула! –

Ледь не скалічив балагула,

На чобіт став якомусь пану,

Але позбувсь тяжкого стану

Цим поворотом між тілами,

Упершись добре в ґрунт ногами.

Дзвінок, удруге, втретє з мряки,

I дригнув поїзд, мов чортяки

Його сердито струсонули,

Мільйоном іскор сипонули,

Страшнючим реготом заржали

І з димом разом поімчали.

Вокзал пустів, люд розповзався.

Антось сидів або тинявся;

Боліли ноги, никла сила,

І нестерпимо в сон хилило…

– Ну, що, Антосю, рибу вудиш?

Заснеш – і дідька потім збудиш.

Ходімо, брате, поговорим! –

Виходять разом кроком скорим.

Сидять за пивом, випивають,

Про cправи різні розмовляють,

І звеселя їм пиво душі,

I всі тривоги в серці душе.

Та ось в якусь-таки хвилину

Сіда Антоній на машину

І без квитка на паровозі

Чха до Баранович в знемозі.

Мабуть, в сприятливу годину

У путь-дорогу дядько двинув:

Йому в Барановичах стрівся

Кондуктор добрий: не скупився,

Звезти до Вільна взявся тано.

Було везіння це неждане,

I дядько, кваплячись належно,

В вагон залазить обережно,

Куди кондуктор тицьнув пальцем.

I ось наш дядько їде зайцем.

Тим часом сонце пробудилось,

Горбочки золотом покрились,

I білуватою габою

Туман стелився над водою.

Вагон заповнений народом.

Імчиться поїзд повним ходом,

Кругом пилюку підіймає, –

Як від табаки, дядько чхає.

Іде кондуктор і очима

Шукає дядька – є причина.

А дядько знітився в куточку,

Торбина поруч на кийочку,

З якою він учора спіхом

Ішов до того, як поїхав.

Але ж не спав тремкої ночі,

І вмить самі зліпились очі,

Вже й голова сама гуляє,

Машині згідливо киває:

Униз впаде, назад рвонеться,

Уліво-вправо похитнеться,

Об стінку такти вибиває,

І як то карк її тримає!

Так на весіллі молодиця,

Як розбере її “живиця”,

Забуде все і піде в скоки

I чеше дрібно, руки – в боки,

Не чує долу під ногами,

У такт поплескує руками…

Кондуктор врешті дядька вбачив

I, підійшовши, нетерпляче

Під бік штурхнув його рукою,

Моргнув, покликав головою.

Схопився дядько проворненько

I за кондуктором смирненько

Тюпачить, заспаний, слухняний,

Не раз хитнувшись, наче п’яний.

Привів той дядька в коридорчик

(Обох тепер єднає орчик!):

– Чекай-но, стій! – кондуктор каже. –

От-от сюди підійде стража –

Контроль іде, так ти сховайся,

Сиди й мовчи, не озивайся

І не бухикай гучно тама! –

З такими вченими словами

Він пломбу спритно усуває,

Скрегоче цвяхом, ключ втуляє,

Той не вліза ніяк, ломака,

А дядько никне, полошиться,

Губа тремтить, мов у лошиці.

Тим часом двері після дзвяків

Враз відчиня кондуктор ловко

I запиха, неначе вовка,

Сердегу-дядька через силу

В комірку темну і немилу.

Зробив наш дядько крок, спинився –

Весь  світ з дверима зачинився,

Стоїть бовваном, неборака.

– Куди ж ти впхнув мене, собако?

З твоєю струх би ти норою! –

Балака дядько сам з собою. –

Ну й удружив, гад! От усунув! –

I в темний кут він злісно плюнув.

– Ай, вей! Ти що це? Чи сліпий ти?

Та тут же ми! – з кутка сердитий

Почувся голос не до речі.

Аж піднялися в дядька плечі,

Та, щоб сховати, що злякався,

Суворо дядько обізвався:

– А, ви! То що ж ви, харцизяки,

Під слину сунете мордяки? –

Вглядатись став він проти світу.

“Зайці” зашурхали сердито;

Вони під стінкою стояли

І хмуро звідти поглядали.

Передній з них щораз, в нестямі,

Тепер втирався рукавами.

Було тут чорне все від сажі,

А ще пливла й пилюка вража;

Одне віконце сліпувате

На всіх дивилось винувато.

А тіснота – не повернутись,

Не те щоб сісти чи зігнутись!

Але сяк-так прилаштувався

Наш подорожній біля печі,

Розм’явши трохи груди, плечі,

I запалить вже готувався,

У кут поставивши кривульку.

Дістав капшук, оглянув люльку,

Продув, а дух – не осолода,

Аж пасажир сивобородий, –

Давно вже він на дядька дувся, –

Шморгнувши носом, одвернувся.

На це наш дядько не зважає:

Тютюн у люльку накладає;

А родом був тютюн південний,

I драв горлянку, мов шалений,

I, як казав у нас Демешка,

Бив по макітрі, мов довбешка.

Тютюн був знатний, винятковий,

I не один курець здоровий,

Затягшись глибоко зненацька,

Мов чарку спирту взявши хвацько,

I чхав, і пирхав з півгодини,

I витирав з очей сльозини,

Аж пуп його тріщав і рвався...

Він бессарабським називався –

Тютюн той дядьків знаменитий.

Що біс, був дим його сердитий!

Напхавши люльку, вийняв кремінь,

Взяв трохи труту (спала темінь!)

I б’є кресалом. Враз іскринки,

Мов золотесенькі пилинки,

З легеньким тріскотом звилися,

На трут рясненько полилися.

Ось дядько люльку роздуває,

Чубук хрипить, пищить, співає.

А дим все більшими клубками

Повзе від дядька між “зайцями”.

I ось як люлька розгорілась, –

Палити ж так давно хотілось, –

Набрав він диму – аж роздувся,

Бо надовгенько затягнувся…

Назад, мов з комина, пускає.

Валує дим, носи зриває,

“Зайцям” геть віддих забиває;

Та й мух димочком допекло:

Гудуть, сердешні, б’ються в скло.

Зірвався кашель між «зайцями»,

Вони зашморгали носами.

– Ой, фе! Не стерпіти! Рятуйте!

Хоч нашу старість пошкодуйте! –

Кричать “зайці” і дядька лають,

З борід волосся видирають,

А дядько пихка, не вгаває

I сміх під вусами ховає.

Аж ось іззовні, з-за дверей,

Кондуктор, мов архієрей,

Реве і гупа кулаками:

– Гей ти, торбеха з китицями!

Якого демона там смалиш?

Іще вагон мені підпалиш!

Ану кінчай, роздув кадило,

Уже всім дихати несила!

Людей димище з ніг збиває!

Та й очі просто виїдає!.. –

Контроль відстоявши успішно,

В вагон вернулись. Як утішно

І мило дядьку там здалося!

За склом безмежжя розлилося

Полів, засіяних житами;

Загони сталими рядами

Антосю очі веселили,

Хліби дозрілі половіли

І розступались, стан хилили

В глибокій шані до машини,

Мов кавалери до дівчини

Чи перед свекром молодиця.

Вона ж, мов горда, вільна птиця,

Летиць стрілою, грізно дише

I сивим димом тяжко чмише.

Нової миті вдовж чавунки

Нові з’являлися малюнки:

Стовпи, ставки і луговини,

Шляхи, дороги і стежини,

Що до села чи до узлісся

Поміж хлібів собі вилися;

Ліси, гайочки випливали,

Церкви притьмарено блищали

В живих вінках дерев кряжистих,

Річки промелькували чисті,

Хати проносились, паркани,

Сади, колодязі, кургани.

“Яка просторість! Дух займає! –

Про себе дядько розмишляє. –

Зирнеш – нема кінця і краю,

I ця ж уся землі господа

Царя єдиного волода!

Великий він багач і ситий,

Але ж бідненькі його діти:

Їдять гіркотний хліб донині,

“Зайцями” їздять на машині.

Які подвір’я, Боже милий!

І всюди бідний люд похилий

Кишить, сердега, мов мурашки”.

I подих тужний гірко, тяжко

З-під серця силиться прорватись,

На гомін думи обізватись.

“Ех, дітись бідним людям ніде!”

Згадав Антось, куди він їде

I що йому в тім Вільно треба.

І спохмурнілим стало небо.

Отож, як чуєш краплю сили,

То банк всі вимотає жили

Налогом, гербовим тим збором⁴⁹, –

Не розквитаєшся із горем,

До дна свій будеш пити келих.

В думках таких ось невеселих

Антось до Вільна під’їжджає,

Встає, одежу поправляє...