ХХVІІІ. ДЯДЬКО У ВІЛЬНІ

Ще й не спинилася машина,

А вже знялася крутанина:

Хапають клунки пасажири,

“Зайці” штовхаються без міри,

Пани складають чемодани,

Коробки, козуби, де панни

Ховають різні прибамбаси

Для завивання, для покраси,

Щоб трохи зменшити нашкоди

І хиби матінки-природи.

Між люду різних звань, визнання,

Поміж всілякого убрання

Пливе і дядькова печатка:

Піджак і шапочка-оладка.

Машина стала. Валить валом

Люд у тунелі під вокзалом,

А з ним і дядько, як овечка,

Від сірих свит неподалечку.

Іще ніколи дядько зроду

Не бачив стількища народу,

Панів, чиновників багатих,

Таких немислимо пузатих,

Що можна б сміло з’їсти булку,

Пухку обходячи “шкатулку”;

I виходжа такенним тузом,

Іде, не бачить ніг за пузом,

Аж діл камінний ледь не гнеться

І карк, немов драглі, трясеться.

“О де панів! А Божа сило!

Які гладющі їхні рила!

Які вусища і борoди!

Такі опудала в городи –

І горобці, шпаки, ворони

Вік не сідали б на загони!

I скільки ж їх це Вільно має! –

У мислях дядько подивляє. –

А морди сяють, аж лисніють,

Либонь, пани пожити вміють.

А взять панянок – теж сіяють

I ходять – мало не літають:

Так легко, дрібно, делікатно,

Як той метелик, акуратно.

А чом панянкам не сіяти,

Коли життя – суцільне свято?

Ростуть, мов квіти, в добрій долі,

З серпом не треба гнутись в полі,

Де піт усю красу змиває,

Стернище ноги обдирає”.

Антось іде сторожкувато,

Боїться, щоб не сплохувати:

Не стати стрічному на ногу,

Не заступить комусь дорогу.

А чоботища, як навмисно,

Себе поводять грубо, злісно:

На весь вокзал, немов копита,

Човпуть, гримлять несамовито.

Вражався дядько тут немало,

Йдучи тунелем до вокзалу.

Як хитро, мудро збудували!

Як чисто, хороше прибрали!

А скільки ходів і проходів,

А скільки скрізь блискучих сходів!

Там, угорі, над головою,

Ідуть вагони чередою!..

О, хитрий світ на штуки вдався!

Тунель тим часом розділявся,

I вал мужицького народу

Пливе до правого проходу,

Пани ліворуч бучно пруться,

Де мужики вже не діткнуться

Ні пахом дьогтю і овчини,

Ні видом драної свитини.

Лиш дядько вибрався з вокзалу –

Йому аж моторошно стало:

Ну, просто пекло – шум примарний,

Застій повітря, дух негарний;

Народ товчеться біля конки,

Мигтять копита, посторонки,

Навколо цокіт, грюкіт, кличі,

Аж глушать криками візничі –

I вся ця безліч звуків, криків

Злилася в гул один великий,

Який на серце тисне важко,

Та від незвички й вухам тяжко.

Снує народ, мов на пожежі,

Дрижить бруківка, стогнуть вежі.

Ех, люде Божий! Що за сила

Тебе, нетягу, закрутила?

Куди ти йдеш, чого шукаєш?

Який на серці смуток маєш?

Куди веде твоя дорога?

Чому турбота і тривога

Печать на лик твій положила?

Чому так дивишся немило?

Нема в твоїх очах привіту,

Мов ти не радий сонцю, світу.

Іде народ, мов хвилі моря,

Мов хмари в небі на просторі;

Всі йдуть відчужені, сторонні,

Ідуть малі, старі, мов сонні,

Ідуть юрмою, чередою,

І кожен зайнятий собою.

Наш дядько з цим юрмиськом злився,

Як зерно в зерні, загубився.

Був дядько в пущах, у борах,

Там почував себе мов птах;

I з старожитніми дубами

Водився близько, мов з дружками.

Тут – сам, бо всі – мов чужаки,

Не знаєш, хто вони такі,

I сам для них ти чужаниця.

Тут все цеглове, все тісниться,

Тут не побачиш виднокола,

Суцільні стіни тут навколо.

Крокує дядько наш по бруку,

Один, як десять, робить грюку.

“І де той банк? – в думках торочить. –

Так можна швендяти до ночі,

А сам туди не попадеш –

Лише весь день переведеш”.

І далі тягне. Трохи злиться,

Але спитать людей боїться,

Бо всі якісь тут мов заразні,

Хоча б один зирнув люб’язно

Чи із селян кого б зустріти...

Як зговорились, вражі діти!..

Стомився дядько наглядати,

Дорогу в кого б розпитати,

Бо він зробив одну вже спробу:

Спитав замурзану особу,

Яка такого одказала,

Що ліпше б рот не розкривала!

Тут дядько ходу набирає

І пана в формі здоганяє;

На нього кидає він оком,

До нього котиться він боком;

А пан не бачить чи не хоче

І позирнуть, як хлоп клопоче

I в нім потребу дужу має...

Іде й тростинкою вихає.

Тут дядько трішечки зігнувся,

Рукою пана доторкнувся:

– Скажи, паночку, де міститься

Земельний банк? – Той кидь очиці

На дядька скрива й гримнув строго:

– Спитай про це городового! –

Сказав і кроку вмить прибавив,

Немов питанням цим знеславив

Антось його перед панами,

Перед пиндючними брилями.

«Бач, сіпонуло як хлюста,

Мов злого духа  від хреста», –

Антось несхвально посміхнувся,

Довкіл поволі озирнувся,

Здвигнув плечима: «Подивіться,

Яка ми є поважна птиця!»

Помалу став він гамуватись.

А, доста! Нічого боятись!

Іде вільніш, зорить сміліше,

На серці стало веселіше.

Він часом очі підіймає,

На склепах вивіски читає –

Недарма ж дядько вчився в школі,

В науках знався він доволі.

І так, холера, зачитався,

Що зі стовпом поцілувався.

Ще ж так об падлу лупонувся,

Що світ в очах перевернувся, —

Аж відлетів із тротуару,

Перевернувся раз чи пару

I так в бруківку задубасив,

Що ледь манірку не розквасив.

Але одразу ж підхопився,

Хоча відчутно й розгубився,

Як той щупак, попавши в нерет,

Не розбере, де зад, де перед.

– Бодай би вас вогні спалили!

Ну і стовпів тут натулили! –

Говорить дядько сам з собою,

Пил оббиваючи рукою.

I тільки тут він роздивився,

Що прямо в кут глухий вліпився:

Стіна попереду, дві збоку,

Вперед не можна ані кроку –

Пропала вулиця, та й годі!

Товчеться дядько, мов на броді

Сомина, стиснутий плотами,

Що в нурті вік жив під корчами.

“А щоб ти скисло! Де ж дорога?

Гукати час городового –

Лиха година в кут загнала!”

Не по собі аж дядьку стало,

I він з  провулочка глухого

Шукати йде городового,

Іде і місто проклинає;

І злість такенна пробирає,

Здається, знав би – взяв соломи

Та підпалив би всі хороми,

Бо скрізь дороги завалили

I світ йому загородили.

Хвилин за кілька із провулка

На світ він вибився, де гулко

Лунали гуки невгамовні,

Де грало місто многомовне.

Тепер наш дядько не читає,

А більш під ноги поглядає

Та позирає, чи не блимне

Жаданий шнур, і далі плине.

Шукає дядько наш, мов Бога,

В людській юрмі городового.

А ось і він! Стоїть, плечистий,

I поглядає гонористо;

Стоїть, немов пастух над статком,

I наглядає за порядком –

Не допускає зла і скверни.

Тут з тротуара дядько верне,

Несамохіть здаля ще гнеться,

“Добридень” каже, як ведеться,

Вже зовсім близько підступає,

Оладку-шапку підіймає.

– Паночку, як дійти до банку?

Бо сам шукатиму до ранку.

– А ось як підеш, чоловіче,

О-о-он, до костьолу, – пальцем тиче, –

Там буде вулиця направо, –

Баском рече служака бравий, –

Тієї вулиці й тримайся,

А там іще кого спитайся,

I скоро банк твій буде близько. –

Йому вклонився дядько низько,

За те, що дуже той старався,

I дядько мислю перейнявся:

Як закінчить усе щасливо,

То розіп’є з ним пару пива,

Скуштують разом кусень сала;

I веселіше дядьку стало.

Зробивши два-три повороти,

Людей спитавши раз, мо’, в сотий,

Дістався дядько наш до банку,

Де східці чисті, наче склянка,

Його ходу загальмували

I в душу постраху нагнали.

Стоїть наш дядько, мнеться, мліє,

На сходи вилізти не сміє:

Боїться чоботом гримучим,

Пропахлим дьогтем, неблискучим,

Тут наслідити, натоптати,

Бодай би їх усіх не знати!

Ступи не так – піднімуть сварку

Та  піддадуть іще й по карку.

I це ось “їх” гнітить, лякає,

Від дядька спокій відганяє;

“Їх” – щось недобре, темінь-сила,

Що душу дядькову трусила;

“Їх” – щось таке лихе, вороже,

Що підламати роги може.

Та дядько страх перемагає,

Шапчину загодя знімає,

По сходах чистих — як мурашка,

Повзе наверх, ступає тяжко.

І дух його, що скнів віками,

Вже чує страх перед панами.

По чистім, світлім ширу зали

Пани туди-сюди снували,

Розв’язно, гучно гомоніли

І цигарки щораз палили.

А ледь кому що заманеться –

До нього враз прислужник гнеться

I подає, що пан попросить;

В очах готовності – задосить!

Пан тицьне руку у кишеню,

Йому “дзєсьонтку” суне в жменю;

Той ладен пана цілувати…

Забавно це спостерігати.

Але й пани не всі однакі:

Одні з них круглі, як воляки,

Ідуть поважно, гордо, тривко;

А другі висохли на цівку;

Одні тримають ніс високо,

А другі долу туплять око.

Окрім панів, скраєчку зали

I мужики там-сям стояли,

I люди, ще бідніше вбрані,

Товклися в банку вже од рання.

Ізвідти гомін не стихає,

До них і дядько наш чвалає.

Дійшов, усіх окинув оком

I до стіни приткнувся боком.

– Сідай, мандрівничку хороший,

Бо за “постій” не платять гроші, –

Зичливий голос чийсь воркоче.

На лаву дядько сів охоче,

Зітхнув, подякував сусіду,

Немолодому, ледь не діду.

І розпити – без остороги:

Хто він, звідкіль, села якого,

Губерні, волості, повіту...

– Приїхав я мов з-поза світу,

З-під самих Стовпців – чули, може?

– Ні, не доводилось, небоже.

– А ви ж ізвідки? – Я з-під Ліди,

З села Великії Демиди

(Григором Верасом назвався).

А я і вчора тут хилявся.

Нікчемна справа, але й ту я

Не допроводжу до ладу,

Хоч роки два її веду,

Як не штукую, не міркую...

Не продихнути за панами.

А хто грошвою, баришами

Підмаже збоку – той і їде...

Таке ось робиться, сусіде.

Він трохи знав казенні сіті,

Бо встиг почовгатись у світі,

Землі шукаючи з братами,

I добре знався з писарями.

– Вам дозвіл з банку треба мати,

Прошення мусите писати;

Але ж пораду вірну маю:

Писарчука такого знаю,

Що вам прошеннячко за злоті

Встругне хутенько, по охоті.

– То хай, будь ласка, пане Верас.

Скажу вам “дякую” іще раз,

Бо поки сам чого доб’єшся –

Мабуть, життя свого зречешся.

– Ну, то ходім? – Встають, виходять

I по панах очима водять,

I біля столика пустого –

Там не було якраз нікого,

Окрім лиш пляшечки чорнила

З широким донечком, без рила, –

Спинились друзі мовчазливо.

– Вам що? – питає їх поштиво

Сам писарчук. Він старуватий,

Низького росту і кошлатий,

I виник перед селюками,

Неначе порхавка цікава

По теплім дощику з трави.

– До вас, паночку… Це щоб ви… –

Вперед наш дядько виступає,

Прохання тихо викладає.

– Хвилинку, прошу, зачекайте,

Он там у кріслечка сідайте! –

Зі столу аркуш взяв паперу,

I вправну писарську манеру

Він перед дядьком виявляє:

З-за вуха ручку витягає,

Рукою водить, ніби пише,

I тре свій лоб, і носом чмише.

Повиставлявши вчені муки,

Пішов ліпити закарлюки.

Уважно дядько позирає,

У жмені злот давно тримає.

– Ну, ось, шановні, і готово,

Прошення – “рехт”! Усе до слова!

Ви, може, часом і письменні?

– Щоб розписатись? Будьте певні! –

I дядько пальці розгинає,

Бере і ручку умочає;

Та пальці-грабці неслухняні,

Немов кілочки дерев’яні,

Перо тримають боком, криво

I водять ручку боязливо.

Допоки дядько розписався,

З натуги лоб росою взявся,

Мов дядько літньою порою

Пройшов по купинах з косою.

– Тепер ідіть у ті он двері,

Зробіть відмітку на папері, –

Киває писар головою.

I дядько дрібною ступою

Підходить, двері відчиняє,

Прошення скручене тримає.

А там, за довгими столами,

В папери впершися носами,

Сидять писці, мов гною кучки,

Скриплять їх пера, ходять ручки,

Тріщать, мов коники на сіні

Чи шашіль капосний в поліні, –

І всяк своїм пройнявся ділом.

Ввійшов наш дядько кроком смілим,

До столу йде без перешкоди,

Де хтось сидить рудобородий.

Перед тією бородою

Схилився низько головою.

Чиновник буркнув щось сердито,

Немов кабан біля корита,

Але прошення все ж приймає,

Насупив брови і читає.

– До столу, що ліворуч третій! –

Махнув чиновник бородою,

Мов золотавою мітлою.

– Набридли, гемони, до смерті! –

Пробурмотів рудий писака.

Пішов наш дядько-неборака,

Стола потрібного сягає,

Там знову голову схиляє

I перед підпанком наступним

Стоїть терпливо, невідступно.

Чиновник тільки лупнув оком

I повернувсь до дядька боком,

Пером виводить по “бумазі”

(Така ось шана сіромасі!).

Стоїть наш дядько, не відходить.

“Ну, що ж, нехай пером поводить:

Не під дощем, і час я маю,

Не пан вельможний, зачекаю”.

Чиновник блимнув знов очима,

Немов на тещу чи вітчима,

Знов у папери увіткнувся,

А дядько ані зворухнувся.

Чиновник злитись починає,

Що дядько витриманість має.

Нарешті вщент роздратувався:

– Тобі чого тут? – запитався,

Та з нетерпінням злючим, шельма.

– Щодо землі я: ось прошення, –

Говорить дядько шанобливо,

Але чиновник буркотливо

І різко дядька обриває:

– Не конче справа, почекає;

Прийди сюди за три години! –

Зітхнув Антось: “От зла льодина!

Ну і пройдисвіт, ну гавкун,

Бодай тебе забив перун!

Добра не діждеш від хамлюги,

Нехай тебе скубуть недуги!

Нехай в очах твоїх погасне,

Як водиш ти за ніс нещасних!”

Та як не ганив злобну шавку,

А мусив дать рубля за “справку”.