ХХІХ. НА ЗАМКОВІЙ ГОРІ

– Ну, що? – питає дядько в Гришки. –

Хіба десь випити потрішки

Та підкріпитись мало-мало?

Я з дому взяв шматину сала,

Окраєць хліба є зо мною,

Чого він сохне сиротою?

– Підмолотити не завадить,

Бо в животі щось марші ладить,

А натще чарочку хильнуть –

Немов до раю зазирнуть.

Встають друзяки і нешвидко

Йдуть на проспект з усім пожитком,

Де панства всякого багато

Іде і їде, мов у свято.

Звідкіль набралися вони?

Такі важнющі всі пани

I так одягнені, убрані,

Що той Раковський у жупані –

На лоб йому півсотні ґуль –

У порівнянні з ними – нуль,

Такий собі дрібний панисько,

Що біля них не стане й близько!

А тут – ого! Перед тобою,

Мо’, князь з графинею якою!

Так делікатно шпацирують

I не говорять, а воркують!

Або зустрінеш генерала, –

Його все Вільно, мабуть, знало,

Бо в орденах уся грудина!

А погляд, виправка! А міна!

Ну і панів! Не дай ти Боже!

Антось ледь стриматися може –

Хай біс їм зроду буде снитись! –

Щоб тим панам не поклонитись.

Та Гришка з дядька лиш сміявся.

– Ти не зважай, що він убрався,

Краватку виставив, манишку,

А роздягни цю горе-шишку –

Либонь, не має і кошулі,

На ланцюжечку – півцибулі.

Із виду пан і ходить паном,

А спить, напевно, під парканом,

Лише й зорить, де б що стягти...

Таких панів – хоч гать гати! –

Чим більше дядько розглядався,

Тим дужче з міста дивувався.

Який тут рух і біганина!

Як сяють вікна магазинів!

А скільки тут багатства – море!

А скільки сліз у нім і горя?

Одних колясок, як болота!

Для кого вся оця пишнота?

Антосю стало якось смутно.

Чи розкіш ця така отрутна,

Що в серці заздрість розбудила

I свій відбиток угніздила?

Чи то протест проти знущання,

Яке тут всюди, мов наслання,

I ділить люд на дві частини,

На неоднакові шматини:

На багачів і на голоту?

Одним – тинятись біля плоту

Своїх задвірків темно-багних

У мислях-думах непроглядних,

У бруді жить, ходить сліпими

В пітьмі пустій, в диму, тупими,

Терпіти смирно, вік молитись,

З гіркою долею миритись;

Надія ж вся на рятування

I на закінчення страждання,

Яке нарешті все ж настане,

Хоч і по смерті, а – постане!

А другим – рай, і панування,

I благ всіляких споживання.

Ти їм служи, працюй і дбай

I перед ними страх тримай.

– Ох, брате, й місто! А домища!

Осьо де сипали грошища!

Які тут вежі і костьоли!

І скільки вартого навколо!..

Диви, гора яка здорова!

Та ще на ній і побудова...

Ото б звідтіль зирнуть на город! –

Забувся дядько і про голод

I підбива друзяку Гришку

Залізти вверх, на гору-вишку.

Вона ж бо пишна і висока

I так твоє голубить око!

І схил її такий зелений!

На ній каштани, липи, клени

Здаля здаються їм обом

Одним об’ємистим шатром.

Проспект, костьол дружки минули

I в сквер зелений повернули.

Тінь від гілля над головою,

Стежини в’ються між травою

Такі чистесенькі, аж мило.

I люду безліч тут ходило,

Найбільше молодь городянська,

Але хирлява, не селянська:

Все паниченьки та панянки –

Осині талії-приманки;

Ідуть, тупцюють по доріжках,

А черевиченьки на ніжках

Так і поскрипують, співають,

Немов копитечка, мелькають;

Ідуть, спустивши оченятка,

Такі смирненькі, мов ягнятка.

А паничі вились стрижами,

Панянок зором проводжали,

Тяглись до них, мов рій до гречки,

Немов до пастиря овечки.

На довгих лавах посідали

Старі пани, неначе скали;

Багатий одяг, сигарети,

Читають книги і газети.

Антось на все зорить уважно,

I сам ступає трохи важно,

Уже освоївся з панами,

Іде, погупує ногами.

Тим часом друзі сквер минули,

Наліво, вгору, повернули;

Тут з будки сторож їх спиняє.

– Куди йдете ви? – їх питає.

– Ну як куди? Наверх, відомо.

– А чи вам правило знайоме? –

Питає сторож більш суворо. –

 Повинен той, хто йде на гору,

Квиток придбати для проходу. –

Спинились друзі – грошей шкода;

В чуприни руки запускають,

Про цю халепу так гадають:

За що платити? Марна справа...

Але ж ізнов – зирнуть цікаво,

Як там з гори все виглядає.

I дядько сторожа питає:

– А скільки ж та гора нам стане?..

Ніяк у Вільні не талане!

– Всього шість грошів. Заплатіть,

 А от тоді собі і йдіть.

– Де наше, брат, не пропадало,

Щоб наше лихо не діждало! –

Мовляє дядько наш розважно,

В кишеню лізучи відважно.

Квитки друзяки покупляли,

Наверх поволі поступали.

– Ну і гора – крута, мов діжка!

А я доп’явсь, чому доріжка

Змією в’ється понад боком:

Залізь попробуй навпрост кроком!

Ну, брат, гора, аж ноги мліють. –

Ідуть друзяки, веселіють.

– Невже вона така ізроду?

Рукою, певно, все ж народу

Вона насипана одвіку...

О Боже милий, чоловіку

Завсіди мало, не хапає, –

Антось думливо промовляє, –

Чи є кінець його потребам?

Нема цього під грішним небом!..

– Ні, не вгамуєш чоловіка,

I буде вічно він каліка:

Абичого – а буде брак,

Бо, видно, створений він так!

Твардовський пан був – мо’, чували? –

Чорти йому всі слугували,

Здійсняли будь-які вимоги...

I що? Дочасно витяг ноги!

Та взяти й нас, і ми так само,

І тут сказати варто прямо,

Весь вік щось робимо, збираєм,

Кінця ж потребам тим не знаєм.

На гору друзі піднялися,

Аж підпотіли, засоплися,

Аж зупинились їхні ноги.

Але додав обом спромоги

Вид, що з вершини одкривався!

Хто видом тим не любувався?..

Внизу краса, аж очі ріже.

Немов розорки поміж збіжжя,

Доріжки рівні і кривенькі.

Вдовж них деревця молоденькі

Сплели затишно-чепурні

Живі суцільні курені.

Обширне місто, тісно збите,

Все блиском сонячним залите,

Займало згірки і низини;

Доми стояли, мов цеглини,

То вдовж, то впоперек рядами,

То закривалися садами,

А то узгірком крутобоким,

А де – бескидом одиноким;

Собі навкіл звільнивши плац,

Мов гордий пан, стояв палац.

Будинки щільно вряд стояли,

Мов один одного тримали

Колись, в часи біди-тривоги,

Та вже й заклякли так, небоги.

А між будинків і посадок,

Свій певний маючи порядок,

Хрест-навхрест вулички тяглись,

Вкривали сіттю місто скрізь.

Вгорі, високо над дахами,

У хмари впершися хрестами,

Церкви блищали і костели,

До неба знявшись куполами,

На сонці сяючи верхами;

I голос дзвонів їх веселий

В повітрі плив таємно, злучно

I завмирав десь милозвучно.

Ліворуч згірків крутобоких

У берегах своїх високих

Зигзагом плавним, ніби шлейка,

Шумливо плинула Вілейка

I, повертаючи дугою,

Зникала зразу за горою.

Направо вниз зміїлась смуга:

Котилась тама річка друга,

Непогамовна, швидкоплинна .

То — Вілія, Литви дитина,

Неслася пишно між обривів

Блискучим сяйвом гарних звивів,

Немов срібло рухливе. Хвилі

На сонці пестились, тремтіли.

Так теплим днем дрижить листами

Облитий сонечка вогнями

Зелений клен і пишно сяє,

У сонці блиску лист купає.

По лівім березі в шнурочок

Дерев зелених ліг рядочок,

Як візерунок на шпалері

Чи низка літер на папері.

Будинки з цегли, – брили-скиби, –

Палаци, сонячні садиби,

Стрімчасті гори й горбуваті,

Пісками, глиною багаті,

Весь правий берег обступали,

У річці тінями дрижали.

I відбивались у свічаді

Вод Вілії хмаринки раді,

Що висли білою ріллею

Ген-ген у небі над землею.

А там, за містом, далеченько,

Вже так приємно, так гарненько

Лягли узгірки в синій далі;

По їх похилистих укосах

Вітри любовно, безголосо

Житце, яринку ледь гойдали,

Як ненька бережно під прядку

Гойда в колисочці дитятко.

Стелились нивоньки обрусом,

Гаї, ліси виразним вусом

В полях то тут, то там чорніли,

Немов на сонці підгоріли.

I в тих картинах посполитих

Полів, задумою сповитих,

Рідненькі вчулися мотиви

I дорогі сердечні співи

Для поселян, синів завзятих

Полів, лісів, лугів багатих;

Там їх душа, там їхні думи,

Їм далі хочеться від шуму

Проспектів, площ, де журно, мулько

Від пилу, смороду завулків…

А на горі було спокійно.

Ледь долітав сюди постійний

Далекий гул, і той збивався,

Сюди несміло допинався...

Гора велично позирала,

Мовчазність холодно ховала –

Як свідка літ такої слави,

Що для порожньої забави

Ніколи уст не розкриває

I таємниці всі сховає.

– Ну, що, Антосю, надивився? –

Григорій першим прохопився. –

Чи не пора б нам підкріпитись,

Бо голод тисне ніде дітись?

– Та час… – Антоній мовив кволо. –

Бо не надивишся ніколи.

З гори вже друзі повернули,

Широким кроком махонули.

– Стривай! А там що?

                        – То гармата.

– Чому ж нема при ній солдата? –

Антось пита.

                        – Мабуть, неважна,

А то, дивися, і несправжня, –

Про те не нам з тобою знати. –

Так під балачку до гармати

Дійшли вони й поважно стали,

Гармату довго розглядали,

З боків дивилися і ззаду, –

Не відірватись од привади.

Колеса дядько розглядає

I ближче, ближче підступає,

Збирався ще її й погладить.

– Ой, не чіпай, а то розсадить!

Нехай вона тобі зачахне!

Зачепиш падлу, то як гахне!

I очі висмалить! Не смішки –

Шпурне, дивись, аж на Лукишки⁵⁰.

Ого, такі, брат, з нею штуки! –

Злякавшись, дядько зразу руки

Геть відсмикнув, як від гадюки,

Та так, що Гришка став сміятись.

– Ходімо краще підкріплятись!