ХХХ. СМЕРТЬ МИХАЛА

Кінець... Яке простеньке слово,

Але звучить щоразу ново!

Як часто ми під гнітом муки

В нудьзі душевній зносим руки

I очі, полум’ям повиті,

I прагнем визволення миті!

Щаслива мить, бо спали пута!

Кінець – і щось украй відбуте

У небуття іде і гине,

Бо час прийшов такої зміни;

I віра в той кінець невхильний

Знищає тлін гнилий, могильний.

Кінець!.. О, скільки міркування

I сумовитого питання

У цім простім, страшеннім слові

При інших явищах, умові,

Коли останньою дільбою

Кінець кладеться між тобою

I тим, що дорого і мило,

Що гріло, вабило, манило

I серце міцно поривало,

Мов гімн, в устах струмка звучало

Скаламутнілою водою,

Де сонце тішиться собою, –

Шумить він, вільний, і руїнний,

I гучнодзвонний, білопінний!

I ти, моє оповідання,

Життя відбиток, розважання,

Незжитий слід простої долі,

Одвічний відгук правди, волі,

Вже бачиш день свого смеркання.

I стихне ліри звук тужливий,

Все ближче захід мовчазливий,

Останній крок твого блукання.

Мені так жаль: я жив з тобою

Душею, думкою одною,

Носив тебе, як носить мати

Неясний вид свого дитяти.

Та, певно, ти не в мент щасливий

На світ з’явилося бурхливий

Іще далекою весною –

За кам’яницею хмурною

В неволі затхлого острога,

Коли над нами ніч-облога

Нависла темінню густою

I гнула грубою п’ятою,

Мов невідхильна, зла навала,

Все, що життя нам освітляло...

Та ніч минулася помалу,

Злиняла пасмуга невдала,

А там дорога, знов дорога,

Розлука з краєм, і тривога,

I мимовільний шлях блукання,

I це набридле вкрай змагання

За виживання. Самота.

Ворожа, знов-таки, п’ята...

Як часто я живив тобою,

Коли блукався чужиною,

Годину смутку, чорнодення

I хвилю радості – натхнення!

Святим огнем душа палала,

Єднання-згоду відчувала

Таємних чарів-суголосся

I ясно чула шум колосся

На нивах рідних на широких

I співи жниць блакитнооких...

А вигляд згірків крутобоких,

Лісочків, сосон кучерявих,

Таких привітних і ласкавих,

Немов бабусі добротливі,

Грів душу й серце незрадливо,

В очах струмився живо, юно.

І гомінкі дрижали струни,

В сукупний тон співзвуччя грали

I на невидимі скрижалі

Трьох нездійсненних світом слів⁵¹

Писали написи віків...

Отож – часина розставання,

Останній крок твого блукання!

З землею клопіт був великий;

Прийшлося їздить до Ходики

Та ворушити й головою –

Була ж та справа грошовою.

А гроші йшли, текли, мов слина,

Аж висікалася чуприна,

I брали відчай і нудота,

I відпадала вся охота

Купляти землю, навіть жить, –

Таке, бувало, набіжить...

А скільки тої тяганини!

I скрізь за гроші – от часина:

Тому рубель, тому двадцятку,

А все нема ладу-порядку,

Куди не кинься і не ткнися;

Бодай вони були звелися,

Усі ці нотарі, контори

I їх писаки-крючкотвори!

Блукаєш, як в шаленій ямі;

Чи дурень сам, чи всі нетями,

Чи з тебе глумляться, з дурного,

Бо ти не петраєш нічого,

І тільки гроші витягають,

Але на гріш не помагають.

Антось провадив далі справу,

I увихався він на славу.

Бувало, вернеться з дороги –

Шкода дивитися на нього:

Сердитий, схудлий, мов ходуля,

I навіть ніс той, груша-дуля,

Неначе з прикрості, з докору,

Іще крутіш задерся вгору;

Маленькі сірі оченята

Ще вужчі стали й не завзято

Зорять з-під брів, а більш понуро,

I постать вся його похмура...

У хаті в перші півгодини

Не каже й слова про новини,

Землі не лає і не хвалить,

Зате вогнем контори палить

I купчу⁵², підлу ненажеру,

Кляне і зичить їй холери

Та злісно кидає папери

На стіл з кишені й ну бубніти...

До дядька страшно підступити,

Але потроху та помалу

Втрачає він запаси палу,

В його душі все менше грому,

Він знов такий, як нам відомий:

Ласкавий, добрий, клопітливий,

І співчутливий, і дбайливий.

Невдовзі вся сімейка в зборі.

Тут мати сходить до комори,

І принесе макітру сиру –

Підняти настрій пасажиру.

Заллє в макітру ще сметани,

I дядька хоч клади до рани!

Для нього ця сметана з сиром –

Немов красуня вдвох з кумиром! –

Хоч зараз їх веди до шлюбу.

Всю накопичену рахубу

Антось вигонить з голови,

Веселий робиться, живий,

I всі пригоди, всі негоди

I всі пороги-перешкоди

Опише ємно, соковито,

Iз себе вдасть талановито

Писак і їхні хап-манери:

За жалюгідні ці папери

В твою згорьовану кишеню –

Якнайспритніш запхнути жменю.

Бодай би дідько всіх їх витовк!..

Але – такий у них пожиток.

Сидить, розказує Антоній,

Що чув, що бачив у Заблонні,

Ходику висміє так само,

Згадає “мух із комарами”.

А тим скінчить оповідання,

Що тре до біса ще блукання

I забарної тяганини,

Щоб дотягти до половини...

Так, де земля – нема спокою!

Як скрутно голою рукою

Вести такі тяжезні справи!

Все більше тих і дзвону, й слави,

I завидющих балачок

Дядьків дозвільних, тіточок,

Всієї марної родини –

Така вже вдача у людини, 

Що більше крику, чим оруди.

Ох, тяжко, тяжко вийти в люди

I на свої ставати ноги,

Бо повно в світі вас, пороги.

I часто побуту розтоки

Над ними висли, мов навала,

I даль подеколи лякала

Як вияв марної мороки.

I засмуткуєш мимоволі

Від цих думок тяжкої долі,

Коли добро, маєток хатній

Ідуть на злам, на згин остатній.

Але чи є, чи є порука,

Що буде виправдана мука?

Чи дасть земелька врятування

Від злого панського кайдання?

З одним розсватаєшся тут –

У другий там залазь хомут.

Пани ж і різна тля, чинуші

I там травити будуть душі

I витягати з тебе жили,

Бо ти без права і без сили...

Подібні роздуми, вагання,

Як молот, били в серце Ганні.

Тут справа не в своїй селитьбі,

А в ладі, ліпш йому згоріть би.

Михала брала теж нестяма.

“Невже ж у світ заперта брама?

Невже зусилля підуть прахом?” –

Питав себе Михал зо страхом.

Так мріяв бути він при святі:

В своїй, у власній жити хаті!

– Хе! – говорив Михась, бувало. –

Відомо, клопоту немало,

А що без клопоту дається? –

При цім бадьоро усміхнеться,

Щоб тінь розвіяти журботи. –

I треба часом хрест бідоти

Носити, милі, дорогенькі,

Вхопити горя повні жменьки!

Але ж, як справа загуділа,

Іди рішуче, рівно, сміло,

Іди, назад не оглядайся,

На себе тільки й покладайся!

А вас, синки, – жде господарка, –

Вже час з мого сповзати карка!

Пора кумекать, поросята,

Як жити вам без мами й тата,

Котрі не вічні в цьому світі, –

Щоб не пропасти в лихолітті!

Тож ґрунт шукайте під ногами,

Щоб не тинятись батраками.

А ґрунтом є земля, наука –

Ніяк не панова принука.

Михал був певен: всі пороги

Він пройде задля перемоги.

Але з’явилась тінь, прикмета…

Плела біда свої тенета,

Щоб їх метнути на Михала,

I ні на що, бач, не зважала,

Немов підступна, зла намова:

Михал помітив випадково

Густий червоний слід різачки!

“Еге, неладна, брат, болячка:

У двері стукає кістлява!” –

Михала спудила проява,

I навіть серце в нім опало.

Що за нахабина пристала?

Невже ж бо смерть така неждана?

Про неї й думати б зарано!..

Михал жахнувся. Темний смуток

І почуттів недобрих скруток

Його огортують істоту;

Самотність чує він, журботу,

Немов тяжка ворожа сила

У вічі глянула немило

I встала твердо грізним валом

Між тим життям і ним, Михалом.

I вперше він отак болюче

Відчув ту хвилю неминучу,

Яка всіх нас вартує пильно,

Бо смерть — халепа невідхильна.

“Невже помру і стану трупом,

Згнию в землі нікчемним струпом,

Як всі, до мене що жили?”

I тіні розпачу лягли

Йому на душу і на серце,

I він, як в ясному люстерці,

Побачив смерті всі печатки

I всі відзначені придатки.

Михал відчув, що він – пилинка,

А вік людський – одна хвилинка.

I перед ним самі собою,

Ледь-ледь затягнуті імлою,

Життя порізнені шматинки –

Події, образи, картинки,

Колись почуті чи відбуті, –

Спливли, мов сни, давно забуті,

I відчування самотини,

І темноти, і порожнини

Його пригнуло, придушило,

I стало все йому немиле.

Одна жада була незмінна –

Схилити перед кимсь коліна,

Просити захисту, заслону

Від цього лютого прокльону.

I він згадав одну билицю –

Свій страх дитячий в громовицю.

Жахлива ніч була, безкрая!

О, нічку ту він пам’ятає!

Проснувся – шум, брязкочуть шиби,

Горить повітря круг садиби

Вогнем сліпучим, синюватим.

Старенькі верби коло хати

Гудуть, і гнуться, і зітхають,

Над долом кронами махають,

I крутить буря галузини,

Кудлатить, кришить верховини,

Мов рве їх гострими зубами;

А грім важезними стовпами,

Здається, землю пробиває,

I стогне хатка їх, конає

I вся трясеться неприпинно.

А він, малий, – як та билина,

Дрижить від страху, б’ється, плаче.

– Спи, спи, мій хлопче-небораче!

Не бійся, милий: ти – зі мною! –

I мати теплою рукою

Його за шию обіймає,

А він до мами припадає;

I вже та буря мов зникає,

Бо він у схові, повен щастя.

До кого б нині так припасти?

Кого просить? Кому молитись?

I як від смерті боронитись?

А може, це пусте, дрібниці?

І справді, тут якісь дурниці,

Бо не чувати й сліду болю

I все насправді в Божій волі!

В нім прочинається надія,

Що зводить острах, серце гріє,

Мов сонце землю після бурі,

Бо так закладено в натурі.

Але з цим лихом не до жарту,

З ним шуткувати ох не варто.

Вже трохи згодом, майже взимку,

Михал в міцному був обнімку

Із недугом своїм поганим,

Та ще й негаданим-нежданим.

Біда, що ця хвороба – скрита.

Вона тягнулася не з літа,

І в тім її підступна сила,

Що непомітно підкотила,

А кілька літ, як зріли кольки,

Її живили монопольки⁵³,

Аж поки хворість не зачхала

I не звалила з ніг Михала.

Михал спочатку опирався

I тій хворобі не давався,

Затим збувався небезпеки

За кошт народної аптеки:

Пив різні засоби і трави,

Та не владнав своєї справи.

До лікарів уже тривало

Возили хворого Михала,

Возили в холод і в морози,

А лихо-біль свої погрози

Все глибше в тіло запускало,

І вже з тих ліків толку мало.

Лежить Михал смутний і тихий,

I очі, вицвілі од лиха,

У глиб душі зорять сумливо,

Застигли скорбно і тужливо.

I так гіркотно б’є визнання,

Що від життя ти вже відтертий,

І хоч не встиг іще померти,

Та поблизу вже час конання.

Життя ж ішло, як i звичайно:

Одноманітно, одностайно,

Коли тюпцем, коли ступою

Своєю битою тропою.

А з цим життям нога у ногу

Всі ніби йдуть в одну дорогу,

I тільки він, відсталий, хворий,

Попав один в якісь затори.

Долає днину злу, жорстоку –

Тепер від колії він збоку,

З життям стосунки геть нові –

Думки інакші в голові

І зовсім інші відчування,

Інакший настрій, міркування.

I те, що перш, колись, бувало,

Його палило, спокушало,

Тепер здавалося мізерним,

I непотрібним, i химерним;

Його цікавить доля власна,

Біда загрозлива, неясна,

Затято схована, закрита,

Тяжкою працею нажита,

Що кожну хвилю над тобою

Звисає грізною марою

I, посміхаючись, готова,

Чи в певний час, чи випадково,

Підняти чорну булаву

I плоть угробити живу,

I враз одним скінчити махом

З життям і з темним гиблим страхом...

Але ж бо що там, за порогом,

За муром замкненим і строгим?

Невже лиш морок і пустизна,

Кінець, невидима голизна?

Михалу лячно і жахливо,

I серце стука полохливо.

Ох, і страшна ж ця ніч-пустеля!

Вона в пекельну тьму замеле

Його життя і білий світ;

Його зітреться, згине слід

У тім всесвітнім прасі-тлінні,

Мов і не жив, не був донині.

Його охоплює знемога,

Його жахає ніч-облога,

Він хоче жити... Згинь, темното!

Там серцю тяжко, мла, нудота...

I це отам він відпочине?!

О ні!.. I кров на мить не плине,

I серце в страсі завмирає,

I піт холодний виступає.

Яка безглузда нісенітність!

Хіба він жив?.. О вічність, вічність!

Її б спізнати, зрозуміти…

Де віри взяти? Біль де діти?

Михала палить небезпека.

Не хоче думка йти далеко,

На хвилю б хоч про скін забути…

І прагне він живе почути.

– Ну, годі, мати, ти б присіла, –

До жінки мовить він несміло,

В його очах німе благання

Живого слова, співчування.

I їй гіркoта душу тисне –

Яка ж бо ти коротка, пісне,

Як ти недовго потривала!

Болить їй серце за Михала.

Вона силкується вгадати,

Як мужу настрою додати.

Нелегко їй. Вона зітхає,

Іде, себе перемагає,

А горло тиснуть їй морози...

I волі, волі просять сльози.

– Помру я, Ганно! – каже тихо. –

Дійшов до крапки я. От лихо…–

Михась уп’ялив очі вгору,

I тоскно їй від того зору,

І гинуть решточки надії,

Бо що вона, слаба, подіє.

Михал шкодує: веселіше

Триматись треба в темній ніші…

Але ж сказалося. Негоже.

– Не говори таке, небоже!

Чи мало он людей хворіли?

Роки хворіли – і терпіли,

Терпіли і молили Бога,

І поправлялись, і нічого.

I ти, дасть Бог, на ноги станеш,

І ти хворіти перестанеш. –

Михал  їй дивиться ув очі,

Мов там знайти рятунок хоче.

Але з усмішкою кривою

Трясе він гірко головою –

Надії, бачиться, немає;

I погляд знов його блукає

Не тут – далеко десь, глибоко;

І знов блищить сльозою око,

Щось хоче мовити... Не сміє,

Обличчя никне, похмурніє.

З двора заходить дядько в хату;

Іде слівце сказати брату.

Антось говорить сміло, стало,

Щоб підбадьорити Михала,

Надію братові подати,

Думки нерадісні прогнати.

– Як почуваєшся, Михале?

Кріпися, що з ким не бувало!..

Он день, дивись, який хороший!

Піти б тепера по пороші!

– Атож, піду, а чи вернусь?

Туди потраплю, де Петрусь,

В Теребіжі⁵⁴ під хрест сосновий, –

Сказав Михал у тон розмови,

Сказав немов про щось звичайне,

Сказав з усмішкою печалі.

– Ну, вже і підеш! Це, брат, заськи!

Ні, ми не звиклі до поразки;

Ще маєш в дім новий вселиться

І власну пестити землицю!

Ще попотієш, i немало, –

На картах бабка так сказала;

Ні, жити треба, й жити – довго! –

Антось говорить, а в самого

На серці робиться тривожно,

Бо тут всього чекати можна;

За кожним ходить смерть-бісиця.

I дивна річ: тепер дрібниця

Якась мала, а промовляє,

Сумного сенсу набуває,

Зв’язок з цією смертю має.

Чи кури в курникові косім

Підіймуть крик, незнаний досі,

Чи з них котрась, аж серце крає,

Зненацька півнем заспіває,

Зловісно якось заспіва;

Чи крук знічев’я раз і два

У небі крумкне смутно, глухо;

Чи завирує завірюха,

Затягне жалісно, журливо,

Чи загугукає жахливо,

Немов злий дух, сова-нічниця

В кущах вільхових, де криниця;

Гугука так, що серце ниє;

Або собака десь завиє...

Прикмети це якісь нечисті,

Страшної притчі передвістя,

Котрі думки всі мимоволі

На смерть наводять, як ніколи.

А прийде ніч… Ех, ніч-темниця,

Затятих страхів потайниця!

Зориш у вікна ти ворожо

Зі свого темрявого ложа

I за кутом стоїш марою,

Мабуть, з недоброю метою.

В мертвотній паморозі гриві

Укрився місячко дбайливий,

На шибах білить він полотна,

Такий журливий і скорботний.

Михал не спить, а біль – кусає,

Під саме серце підступає.

Нема надій, нема жадання,

Тепер на світі все зарання

Йому не миле, не цікаве,

Немає сну, не лізе страва.

Життя... Та що воно за штука?

Ет, все дурниці, все пилюка!

Михал зорить на пломінь з ґнота.

Снує в очах якась дрібнота–

Тремтючий блиск, і тіней звиви,

I танці-скоки мерехтливі.

Вони ворушаться, трясуться,

Німими сміхами сміються,

То розповзаються по стелі,

То знов приб’ються до постелі.

А світло дригається, скаче...

Здається, хтось тихенько плаче,

Чи то дзвіночок недолугий,

Чи то дзвенить безкрая туга?

Мов очі там чиїсь моргнули...

I мислі раптом стрибонули

В багнище часу і простору,

Бо їм – нема межі, затору.

Михал зорить... Міраж з хвороби?..

Він не один – їх дві особи:

Один Михал – хлипкий, журливий,

А другий – дужий і рухливий!

Один лежить, а той – мандрує,

Іде по лісу, не сумує

I не подумує об тім,

Що тихо, сторожко за ним

Невпинно ходить хтось ворожий,

Страшний, насуплений, негожий,

У довгім чорнім балахоні

I водить пальцем по долоні;

Кивне смішливо, знак означить,

Мов щось записує… Хижачить…

Хто він такий? Чого він хоче?

Чого схилився і шепоче?

Та ще тухлятиною, тлінню

Несе від чорного одіння

I чути гострий пах кадила...

Еге, це ж смерть тут походила!

Чи, може, піп?.. I все пропало,

Як не було, нема Михала.

Куди ж і хто його подів?

Ох, бути бідоньці-біді!..

А ні, он він! Він вовком стався.

Біжить щомога, мов злякався.

Ой, ой – полонка! Він – туди!

Ніяк не вилізе з води.

Капут... Михал-вовк пропадає,

Під льодом зник – і все. Немає.

А все навкіл застигло сонно.

I знебачки якась заслона

Чиєюсь злою п’ятірнею,

Синь неба лучачи з землею,

Все ближче суне невблаганно!

Михалу робиться погано,

У грудях дихання збиває,

А ніч-заслона налягає

I світла пляма-круговина

Ось-ось в багні-пітьмі загине.

Михал кричить і б’ється в страсі.

Заслона трохи відвелася,

Він очі тяжко розмикає –

Його за руку хтось тримає;

Він бачить очі в тузі-смуті,

Що до очей його прикуті.

Він ослабів тяжким змаганням.

З глибоким жалем і здриганням

Рятунку просить у людей,

У брата, жінки, у дітей,

Бо вже нема надій на небо;

Йому, глухому, ти не треба,

Хоч вилий всі свої жалі,

Хоч груди рви і серце вийми –

Його заклякли верховини,

Воно далеко від землі,

Воно затяте, бо німотне

І мовчазливе, бо пустотне.

– Ти пізнаєш мене, Михаську? –

Він підіймає очі тяжко,

Зорить на жінку. – Ганно... Мати...

Рятунку дайте якось!.. Брате!

Рятуй мене! Рятуйте, діти!.. –

Сльоза полинна сумовито

В очах упалих виступає...

Михал зітхає – затихає...

– Ой, свічку, свічку: він конає! –

Лице в слідах тяжкої муки,

На груди впали зсохлі руки.

Михал іще раз трепенувся,

Зітхнув тяженько, ворухнувся,

Повільно очі відкриває,

Немовби ними щось гадає;

Він важко дише, духу мало, –

I все одразу ясно стало.

– Антоську!.. Рідний мій! Конаю...

Перегорів ущент, зникаю...

Орудуй сам тепер... Один…

Як ліпший брат, як рідний син...

Господь